Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 34

Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…

— Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? — все ніяк не відчіплялася леді.

Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.

— Ви що, все про мене знаєте?

— Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…

— Ешлі?!!

— Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!

— Я вештався? Та я…

— Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?

— Та як скажете, шановна, — мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, — Все таки підозрювана у скоєнні вбивства — не та особа, з якою хочеться сперечатися.

— Як, уже? — трагічно прозвучав голос Ешлі.

Мабуть, таки перестарався…

— Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.

— Хто, Пайба? А, ну тоді справді…

Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?

— Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…

— А, — вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, — в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.

— Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.

— От і він так казав! — і знов невпинні сльози.

Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?

— Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, — я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, — і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!

— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!

Я присвиснув.

— Нічого собі лексикон!

— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?

— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?

— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…

— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?

— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?

— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…

— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.

— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.

— А ти звідки їх знаєш?

— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.

— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.

— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.

— Дуже треба!

Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.

— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?

— Не знаю, побачимо.

— Ну, це вже добрий знак.

Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.

— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.

— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.

— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.

Чарівна Харлотта сумно зітхнула.

— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…

— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.

— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.

Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.

— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?