Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 5

В мене поволі виникало підступне відчуття, що я таки схибився. Хоча, звичайно, багатьом божевілля править за показник таланту і віщує активне включення до суспільного життя, мене чомусь це все непокоїло. От хоча б почати з цієї невідмовної пропозиції приєднатися до теплого товариства ницих шпигунів і віроломних зрадників. То правда, пів-біди. (Чи пів-біди? В мене вже склалося загальне враження про ситуацію, в якій я опинився. По-перше, від неї таки тхнуло, а по-друге, дуже не хотілось заглиблюватися.) А по тім… Коли я врешті потрапив на роботу, мене на порозі перепинили стривожені і захлюпані соусом лаборанти та дуже ввічливо попросили до кабінету шефа. Я не плекав ніяких сумнівів щодо того, навіщо. Тому, знічений і зацькований, я зручно розташувався у кріслі перед Професором Холестеруєвим, приготувавшись вислухати чесно заслужену увертюру до мого звільнення. А він, поглядаючи на мене з-під лоба, ніяковіючи і заговорюючись, почав верзти щось про мої неймовірні таланти і незбагненні заслуги перед рідною фірмою. Я вкляк у крісло, і, в той час, коли дах відпливав у захмарну далечінь, встиг відзначити, що божевілля — то не так страшно, як його малюють, цікаво і навіть зовсім не боляче.

Отакої! Мені навіть стрельнуло попросити підвищення, винагороду за тяжку і напружену працю, кабінет, секретарку і вихідний в наступний вівторок… Аж тут — хрясь, і все стало на свої місця.

— Працювати з тобою було, конєшно, приємно, — підсумував Професор, — так шо розлучатися і не хочеться, а прийдеться.

— Ну, прийдеться так прийдеться, — легко погодився я, підводячись, — всім привіт, дітям — цукорки.

— Е-е… підожди, — розгубився той.

Він пошукав щось на столі і, знайшовши, вручив мені відкритий конверт зі штампом “конфіденційно”. Я швиденько пробіг очима вміст листа, так що його епістолярна довершеність мене не зачепила, зате у свідомості чітко відбилося: ЗАПРОШЕННЯ НА СПІВБЕСІДУ та статус відправника — РЕДАКТОР газети “Голос Совісті”, Пайба Оліфаг.

Вироки бувають жорстокі, бувають гуманні, але так чи інак до останньої хвилини не віриться, що це таки відбудеться, і саме з тобою. Боротьба з живучою надією часом просто замордовує, тоді як розважливий відчай і раціональна приреченість дають можливість безболісно прийняти невідворотнє. Я був якраз у тому екстатичному стані, в якому кортить писати заповіти — ну, це кожного разу, як пересічного обивателя із візитом ввічливості відвідує здоровий глузд і твереза пам’ять. Аби не змарнувати таку рідкісну нагоду, я поклав собі дати раду власним справам у цьому підзоряному світі.

Так що тепер, взявши свій старезний біцикль, я влаштував собі тур вулицями Дрободану, повільно проїхав провулками, де над запашними хвилями Хайнекену пройшло моє невинне дитинство; кварталом точних наук, де була змарнована моя бурхлива юність; площею Високих Мистецтв з ешафотом та місцями для поважних критиків; і зрештою звернув на вулицю Липневої Розпусти, де стояв будинок моєї колишньої коханої.

Посварилися ми через несумісність наших ставлень до роботи: я вважав це сумною необхідністю і радо проміняв би трудову книжку на заповіт на мою користь багатого і бажано нещодавно спочилого в бозі родича. Парабелла ж була фанатом своєї справи, і коли вона приходила додому із закривавленими руками і мрійливою посмішкою на обличчі, я дратувався, ображався і ревнував. Що, обурено запитував я, робота для тебе важить більше, ніж Я ? І одного прекрасного дня таки дочекався від неї ствердної відповіді — наче не можна було зрозуміти, що питання взагалі-то, риторичне. Вона була соціальним працівником, і робота з маргіналізованими елементами приносила безліч задоволення її романтичній натурі. Я зі своїм хлопським розумом, так і не зміг осягнути, що то людині за насолода від процесу морального й фізичного знищення груп клієнтів та окремих осіб.

Я притулив біцикля до стіни і взявся за дверний важіль. Металевий барабан, задіяний важелем, швидко прокрутився, і на мене вилупився оптичний пристрій. Іноді замість останнього на відвідувача висувався автоматичний самостріл, так десь в одному випадку з шести. Мене це завжди денервувало.

— Привіт, Парабелло! — проказав я до скляного ока на патичку, відчуваючи себе дещо по-ідіотському.

— Аа-а…— пролунав знайомий голос, — явився, гуманіст? Заходь!

Двері відчинилися: на своїй пекельній справі Парабелла заробляла такі капітали, що їй того вистачало навіть на останнє досягнення магії і техніки — автоматичний дверний гачок.

Ми з нею не бачилися вже досить давно. Напевне, вже днів зо два. Не кохалися, правда, з минулого тижня, та доля нас постійно зіштовхувала — так що, коли хтось наступав мені на ногу на супербазарі чи шпиняв ліктем під ребра в травмаї, я вже безпомилково визначав винного. Оце те, що трапляється, коли дозвіл на близькі стосунки (випроханий у якійсь оргіастичній нестямі в головному храмі Тимчасового Бога) отримано на два роки, а посварилися ми вже через півтора. Тільки не скажу, що такий сакральний травматизм позитивно впливав на теплоту моїх почуттів до Парабелли. Щодо її почуттів, тут сказати важко: вона ж соціальний працівник, а це означає спартанські обмеження у виявленні всіляких там емоцій. В принципі, це мені подобалося, та підозрюю, лише через те, що мені самому ставало до дідька ніяково, коли треба було цюлюватися і усюсюкати — солоденький дебілізм ніколи не був моєю сильною стороною.

Хоча це і не позбавлено деяких переваг.

— Парабелло, ти е-ее, того, гарно виглядаєш… — вичавив я.

— В тебе рідкісний талант вдало підмічати очевидне, — вона скупо всміхнулася і запропонувала до моїх послуг куток канапи, — Можу я сподіватися на честь почути від тебе причину твого вельми несподіваного візиту?

— Сподівайся, чого ж, мені не шкода.

Я взяв до рук сувенірний вибуховий кристал, що правив їй за прес-пап’є і підставив його під косі промені сонця, що сочилися крізь захисні шалюзі. Кристал заграв веселковими переливами.

— Поклади ото, — порадила Парабелла, — Це робочий кристал.