Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 6

Я зробив вигляд, що недочуваю.

— Гарний. В нього який заряд? Лайка чи оплески?

— Цей вибухає реготом.

— Уявляю, — я здригнувся, справді уявивши, як якась, скажімо, будівля, летить під три чорти у гуркоті несамовитого реготу, і обережно поклав кристал на вишуканий столик для боєприпасів.

— То що? — тоном професійного інтерв’юера промовила Парабелла.

— Ну, як тобі сказати, моя мила (при цьому слові її перекривило, як працівника страхового бізнесу, якого повідомили про початок епідемії), я хотів би ще раз звернутися до питання нашого дозволу. В мене відчуття, ні — я пошукав потрібне слово, — підозри… Ні, впевненість. В тому, що життя моє круто змінюється… Якщо, звичайно, гм-гм-мг, буде, що змінювати.

— Ти, що — миттєво зреагувала вона, — хочеш сказати, що в тебе знов немає грошей віддати борг?

— Йопрст!…, — щиросердно зізнався я.

Я, про це, зізнатись, просто забув. Не можна ж, справді, постійно пам’ятати про такі речі, ризикуючи дожитися до туги за нездійсненним, докорів сумління та безсоння.

— Ні, ну як можна сприймати світ такими обмеженими категоріями?! Я про інше. Моя доля зайшла в глухий кут, покотилася по похилій, полетіла шкереберть, після чого зірвалася в прірву.

— Ти натякаєш, що ти його взагалі не зможеш віддати? — стривожилась вона.

Ні, це просто недоцільно. Замість вдаватися у довгі пояснення, я сумно, зате довго і уважно подивився на Парабеллу. Мовляв, хочу запам’ятати, буду сумувати, і, взагалі, надивляйся на мене, поки я ще тут.

— Е-е, щось негаразд? — вона оглянула себе і стіну за собою.

Отаке-то взаєморозуміння.

— Та ні, все чудово. Все прекрасно, особливо те, що ми навряд чи ще побачимося. От що. Я прийшов попрощатися.

— А, ну щасливо, — потім вона щось таке побачила на моїй виразній пиці, що, здається, завагалася, — Ні, ти що, серйозно? А дозвіл? Ти ж знаєш про регуляцію випадковостей…

— Та справа в тім, що це відтепер не матиме значення.

— Як це?

От тепер настав момент вагомо промовчати і забратися геть. Але Парабелла думала інакше, так що звільнився я лише наступного ранку. Тільки не треба думати, що я скористався нагодою. Швидше вже, нагода скористалася мною.

Більше в мене, звичайно, ні на що часу не вистачило. Я тільки встиг заскочити до братів Попінджей, моїх партнерів у захопливих картярських забавах “Імбіцил” та “Вар’ят”, потиснути руку моєму приятелю з кабацьких мандрів Бібберу, голосно привітатися з іншої сторони вулиці з колишнім колегою по “Веселому пляцку” Пастрікуком та швидко пробігти повз будинок Пенніпінчера, якому я був винен кілька сотень ютилів. Може й добре, що часу було обмаль, бо щоби попрощатись з ними належним чином, мені треба не менше тижня. І ще стільки ж, щоб прийти після цього до більш-менш прийнятного відповідника тями.

Коли я підійшов до Редакції, моє серцебиття досягло найвищої амплітуди і частоти скорочень. Перебуваючи у відмінному самопочутті жертви серцевого нападу та у хорошому самовладанні епілептика, я все-таки зважився подзвонити.

Спочатку пана Оліфага я просто не розгледів. Щойно ввійшовши до кабінету, я опинився у густій хмарі тютюнового диму з присмаком кленової патоки і вишні, так що розміри і вміст кімнати розпливалися і клубочилися, концентруючись біля протилежної до входу стіни. Існує легенда, що всесвіт утворився з первісного диму, який накурили Боги в процесі філософського диспуту з приводу найкращого облаштування того ж всесвіту. Вони обговорювали і курили, курили і сперечалися, сперечалися і лаялися, лаялися і скублися, аж поки всесвіт не плюнув на результат їхньої суперечки і самоутворився. І далеко не в найкращому варіанті.

Тож було дуже схоже, що зараз у місці найбільшої концентрації диму також щось утворюється. Уява послужливо підкидала мені повні списки пекельних монстрів, серед були яких те ж ССП з трьома головами чи горилоподібний Примат Свободи Слова чи й потворні Химери Незаангажованої Журналістики.

Тому, коли з хмари долинув голос, я вже міг сприймати найгірше, тобто був напоготові зомліти чи, як пощастить, дременути геть.

— Підходь ближче, Бруксе, — запропонував голос.

Ага, вже біжу, аж захекався. З низького старту. Вперед, за орденами. Зорі назустріч. Сонцю навздогін.

— Припиняй вовтузитися біля входу, хлопче. Там немає нічого вартого уваги, я тебе запевняю. А тут є крісло для відвідувачів та і я сам не найменш цікаве у всесвіті видовище.

Я ризикнув трохи наблизитися, підсліпувато витріщаючись в куривному мороці. Старший жрець Журнала таки зачепив мою, принишклу під непосильним тягарем здорового глузду, допитливість. І видовище, що постало перед моїми очима, дійсно заслуговувало на це.

В кріслі сидів, тобто сиділи чи сиділо… Ну, як назвати істоту, вигляд якої змінювався зі швидкістю серцебиття підлітка, що зачаївся в жіночій сауні?

— Ну, і як тобі? — поцікавився жахливий феномен.

— Дещо неоднозначно, — чесно відповів я, — Та, хм, загалом ваш вигляд справляє враження галюцинації, спричиненої білою гарячкою хворого на дисфункцію травлення, якщо дозволите так висловитися, пане.

Останні слова прозвучали хрипким шепотом насмерть переляканого вбивці на допиті, коли в нього випадково прохоплюється “і тоді я схопив сокиру” замість запланованого альтернативного формулювання “і тоді я ввічливо пояснив йому, як сильно мене засмучує його вчинок”. Коли я усвідомив, який то був ляпсус і спробував якось повибачатися, схоже, було вже пізно.

Пекельне явище реготало.

— Ну, парубче, в тебе, здається проблеми з професійним підлабузництвом. Ні, щоб почати робочий день, порадувавши безпосереднє керівництво компліментом! Ну добре, можеш робити компліменти моїй улюбленій подобі, раз така справа.

Мигтіння припинилося. На якусь мить істота у кріслі стала схожою на сивого жерця, якого я мав щастя бачити на дружній вечірці позавчора, та, трохи повагавшись, надбала іншого вигляду. Тепер у кріслі розміщувалося досить пристойне видовище — середніх років чоловік в блакитній сорочечці і чорній шкіряній камізельці. В нього були блакитні очі і хитрюща посмішка; в зубах — міцно затиснена люлька, активне використання якої, певно, і призвело до утворення такої неймовірної кількості смороду в кабінеті.