Химерне місто Дрободан - Соколян Марина - Страница 7

— Ну, раз улюблена, — розгубився я, збентежений таким поворотом подій, — так, на перший погляд, дефектів ніяких не бачу…

— Гм. От що значить вузька спеціалізація. Ну добре, влаштовуйся. Розкажеш про себе і все таке. Хоча я вже й зараз бачу, що з роботою в тебе ніяких особливих успіхів — який нормальний керівник довго зможе витримувати таку язикату хфеську? Ну, а як в тебе з освітою? Чи єдине, на що ти спромігся, це курси-інтенсив з образи і наклепу?

— Насправді, — узявся я до тверезої самооцінки, — до моїх природних талантів не вистачає теоретичної підготовки. Закінчував я всього лише Школу Високих Наук. Напрямок — е-е, Боги не дадуть збрехати, — Аналітична Кулінарія.

— Ого, — з повагою мовив пан Оліфаг, — Так уже і насправді?

— Ну, — знітився я, — Школи я так і не закінчив… Я належав до студентського гуртка “Злобна булочка”. І за зайву допитливість до справ адміністрації нас усіх розігнали. Е-е, може вас зацікавить моє резюме?

Я покопирсався в сумці, майже відразу намацавши шмат паперу потрібної консистенції — вправний кулінар цілком зміг би при нагоді підсмажити на ньому млинці.

— А втім, що там цікавого? Резюме, як резюме, лише сумний підсумок ще однієї нещасної людської долі.

— От і я думаю, — погодився пан Редактор, — на кой чорт мені зайвий раз безоплатно засмучуватися документальними свідченнями чиїхось невдалих потуг? Ти мені от що скажи: знаєш, що сталося з твоїми колегами по нещастю — цими, з “тістечка”?

— Булочки, — похмуро виправив я.

Колись ця ідея здавалася мені досить дотепною. Ми ж нікому не заважали — пили пивце вечорами, обговорювали поточні вивихи викладачів, складали памфлети про Виховного Бога (пішов Гриць до виховниць, гарненько навчався, як отримував диплома, від щастя усся… і т.д.). Що ще — ну іноді, може, лупцювали відмінників, але не сильно, підробляли документи, та лише з любові до мистецтва, підслуховували і складали досьє на ректора, але без всякого видимого від того задоволення.

— Справді, дивно, — задумався я, — нам би тримати контакт. Допомагати один одному. Та, коли Cкофф Лоу загримів за ґрати, в нас чомусь раптово поменшало ентузіазму.

“І чому я це все розказую? — здивувався я, — Це ж була моя велика урочиста таємниця.”

— Тебе дивують мої запитання? Так я до того, що твій товариш Скофф був корпоративним диверсантом. Ще один член вашої “могутньої купки” крав і продавав інформацію з адміністрації Дрободану, а інший — подався у таємні агенти до посольства Забодянщини. Цей останній, Дюд Спук, ще й працював на півставки інформатором для Архів. Подвійний крендель такий вийшов.

— Архів?! — мимохіть прохопилося в мене, — але ж…

Я замовк, проганяючи інформацію крізь самогонний куб своєї пам’яті. І такий потік первачок, що я ледве не вдавився — а наче ж не вперше. Наступна репліка Редактора цілком відповідала моїм висновкам.

— Тільки у мене для тебе неприємна новина. Спук загинув від руки невідомого найманого соціального працівника минулого місяця. Погана ідея — крутити Архам хвости. Отака страмна халепа. Я розумію, що ти можеш думати про Архів. Їх і дійсно не існує.

Так, дуже цікаво!

— Це легенда, якою прикриваються численні службовці храмів Мертвих Богів.

— В сенсі, храмові курви? — заусміхався я.

— І вони теж. Так що ти розумієш, ми просто вирішили дещо посприяти налагодженню твоєї долі.

Я похмуро огледівся. Як це слід сприймати? Це було попередження чи погроза? Чи може, вони й так уже все вирішили, так би мовити, без мого надокучливого втручання?

— Тому мене дуже тішить, — іронічно всміхнувся пан Оліфаг, — що ти беззастережно погоджуєшся на всі наші умови.

Як, а? Треба ж було так граційно обійти мене з усіх боків!

— Я був вельми радий можливості втішити вашу милість, — я аж здивувався, почувши власні отруйні інтонації, — а чи не образить вас моє безмежне нахабство, якщо я сумирно благатиму паньство нагадати мені ці самі умови: пам’ять вже, знаєте, ні до чорта.

— Ну, не треба так хвилюватися, Бруксе. Спершу ти у нас дуже близько познайомишся з темою смерті…

— Може досить вже залякувати?! — не витримав я, — я ж можу і не витримати, і зіпсувати ваш килим непристойною плямою органічного походження.

Пайба Оліфаг весело примружився.

— Звідпоки це в тебе таке параноїдальне світовідчуття?

— Та якось непомітно виникло в процесі дружнього з вами спілкування.

— Дійсно, мій спосіб поводження з підлеглими себе виправдовує. Та я мав на увазі вакансію, яка в нас нещодавно відкрилася — будеш ти, Бруксе, натхненно писати некрологи до “Голосу Совісті”. Справа потрібна і вдячна, а головне, безперервна подача матеріалу.

До такого я був готовий, як склеротик до річниці весілля. Пан Оліфаг мав приємність спостерігати на моєму обличчі безпосередню дитячу пришелепкуватість, яка, щоправда, швидко змінювалась на досить осмислений шок.

— Які ще… некрологи? Я ж нікому зла не бажаю. В мене, знаєте, гіпотанатонія — нестача гормону танатосу. Ви впевнені, що я впораюсь?

(Хоча, відразу ж зметикував я, є у мене й кілька добрих — хоча й ще досі живих — знайомих, чиї некрологи я волів би написати власноруч.)

— Нічого, попрацюєш у нас із тиждень, і все буде гаразд. Тільки дарма ти так зрадів — складання некрологів не планована діяльність. Якраз тут — найменша частка Щонайгірших Можливостей, про які ти на днях так красномовно нагородив нам нісенітниць, оскільки все найгірше вже сталось. Треба ж тобі починати з елементарного. А там побачимо — може, скоро ти вже зможеш писати про смертельно хворих, приречених до страти і посадових осіб. Нічого-нічого, жартую. А щодо платні… думаю, ми зможемо забезпечити тобі прожитковий мінімум.

Я здригнувся і вкрився холодним потом. Бачив я тих, хто жив на “прожитковий мінімум” — вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.

— Ги-ги, — зловтішно сказав Редактор, — це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.

— О, страмна халепа! — з жахом простогнав я.