Кодло - Соколян Марина - Страница 23

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Ханна Б’ялко

Мені хотілося б зустріти людей, які стануть моїми друзями, нехай які б між нами не були культурні та особисті відмінності. Я сподіваюсь, що навчання на факультеті психології буде особливим, бо ж ніхто так не розуміє людей, як психологи. Я б теж хотіла розуміти людей, розуміти природу їхніх вчинків. Адже цього так бракує багатьом з нас.

Еван Полднек

Я прагну нового досвіду, однаково в чому. Згоден навіть на екстремальні переживання. Я вважаю, що все, що нас не згубить, зробить нас сильніше. Наскільки я розумію, навчання в Школі передбачає багато практичних занять — хотілося б якомога повнішої, незвичайної, яскравої практики.

Наша невеличка містифікація — хай вибачає професор Бамбузл — таки мала свій ефект. Практично всі чули наші "шаманські ритми", а хто не чув — дізналися з вуст сусідів в довільній інтерпретації. Ми, себто організаційний комітет, з усієї сили намагалися стримати хитрі посмішки, вислуховуючи за сніданком нарікання стурбованих колег. Ну, насправді, вони були не стільки стурбовані, скільки заінтриговані, що, в принципі, цілком відповідало нашим короткотерміновим цілям.

А от турбуватись ми почали пізніше — коли на парі професорки Демінор з’ясувалося, що бракує Ханни. Втім, після вчорашнього інциденту з Алексом вона цілком могла проголосити себе хворою і зачинитись в кімнаті. Однак, однак… у випадку з Анною ми теж спершу сподівались на щось подібне. Тенденція? Втім, захоплені своєю легендою, що лише почала втілюватись, ми не надали інциденту належного значення.

Тим більше, що того ранку заняття з акторської майстерності виявилось геть непересічним. Панна Демінор потішила нас новиною:

— Сьогодні будемо вчитись помирати.

Феліція Демінор, молода професорка, яка полюбляла сидіти на викладацькому столі, тепер легко з нього зіскочила і обвела клас єхидним поглядом.

— Лише не лякайтесь. Помирати у фізичному сенсі зовсім не обов’язково. Ця вправа належить до славетного "театру жорстокості" Антонена Арто. Ви не уявляєте, наскільки це важливо! Все, що ми робили раніше, всі ваші спроби створити образ — це була лише робота над інструментарієм. Все це ніщо, коли немає внутрішнього розуміння, немає відчуття реальності того що відбувається з вашим персонажем. Смерть — це маргінальне переживання і тут, якщо у вас немає єднання з персонажем, фальш буде особливо помітною. Якщо ж вам вдасться пройти через цей своєрідний катарсис, ви навчитесь "ловити" це відчуття… Ще мушу вас попередити: смерть не буває безпідставною, ви не можете просто йти собі, а потім байдуже впасти додолу. Ви повинні пережити цей процес… Жах, біль, розпач, можливо навіть, полегшення… Ну що ж, давайте спробуємо.

Звісно, спершу охочих не знайшлося: завдання було не з приємних. Потім наш гіперактивний Еван, котрий, я так підозрюю, мав особливі підстави покрасуватися перед викладачкою, та ще й просто полюбляв бути в центрі уваги, запропонував свою кандидатуру. Не знаю, який чудернацький спосіб загибелі він обрав, але виглядало це відверто дивно — він впав, скрючився і почав, посмикуючись та стогнучи, качатись по підлозі, потім його рухи сповільнилися і зрештою бідака завмер на підлозі з висолопленим язиком. Ми з Дафною винагородили небіжчика бурхливими оплесками.

— Ну що ж, — мовила професорка, — дуже артистично. А що це було?

— Мене вкусила муха цеце, і я помер в страшних корчах, — гордо повідомив Еван, підводячись і обтрушуючи штани.

— Винахідливо, згодна. Але не переконливо. У вашому виконанні це був швидше фарс, ніж трагедія. Що ви відчували в цей момент?

— Ну, це було якось неприродно… Але ж, панна Демінор, ви мені вибачте, ви ж самі казали, що гра повинна складатися з пам’яті і втілення. А тут — яка ж пам’ять? Я, нажаль, ще не мав досвіду, е-ее, помирання.

— Не переживайте, ще все попереду, — втішила його професорка, — Моя відповідь на ваше запитання: просто дайте вихід усім своїм найбільш деструктивним прагненням. Спочатку, звісно, слід сконцентрувати їх в собі — певна, ви маєте що згадати — і спрямувати на самого себе… Тепер, — вона повернулася до нас, — подумайте, згадайте і — прошу на сцену.

Професорка таки змусила нас пройти через це. В якийсь момент я зрозуміла, що це не так страшно, швидше навіть цікаво, і ось, я вже ледве стримувалась, щоб не вискочити перед аудиторією для виконання завдання. У всіх нас був свій метод і свої особливості помирання — Влад, наприклад, застрелився, але ще кілька секунд стояв, роздумуючи, як йому краще впасти. Боян топився — і це було досить переконливо, схоже, в нього вже був досвід невдалого занурення. Дафна різала собі вени — треба було бачити, з якою відразою! А от Ангела мене таки справді вразила — вона труїлася. Але це було так… правдоподібно! Вона навіть почала кашляти і задихатись, і професорці довелось її зупиняти, та навіть після цього вона сиділа, дрібно тремтячи, все іще переживаючи свою особисту трагедію. Я ж не вигадала нічого кращого, як впасти в урвище. Ну, падати мені особливо не було куди, тож основна частина мого помирання відбувалася в процесі балансування на краю прірви. І, слід сказати, я так захопилася, що, падаючи, сильно забила собі коліно.

Із заняття ми вийшли з дивними почуттями — піднесення і легкої прострації. Звичайно, ні про який катарсис мова не йшла, але це було відчуття спільного подолання однієї дуже живучої забобони…

На обід ми спланували втілення другої частини нашого плану. Однак, для цього потрібна була допомога колег з інших груп — при чому, несвідома допомога. Але, зрештою, підготовка була здійснена — слід було лише виконати намічене. Ми дочекалися, поки викладачі пообідають і розійдуться, і, коли такий момент настав, Еван під столом штовхнув Влада ногою, делікатно сигналізуючи про початок операції.

— Е-ем, Горан, — мовив Влад до хлопця, що сидів за столом навпроти, — Ти, здається, казав, що пан Фелоні дав тобі Public Opinion Quarterly за 1993 рік. Ти б мені не позичив? Там стаття Мейєера про мас-медіа — мені для доповіді треба.