Кодло - Соколян Марина - Страница 32

— Що ж з нею сталося?! — в котре вже запитував Еван, — Хтось бачить в цьому хоч якусь логіку?

Я стенула плечима.

— Знайшов, що запитати. Логіка — це як мікроби. Всі про це говорять, але ніхто не бачив на власні очі… І крім то…

Я завмерла, вражена здогадкою.

— Що — то? — не витримав Боян.

— Ви пам’ятаєте, що вона вчора сказала?

— Ну, Дафна взагалі багато говорить…

— Ні, про realty-show. Вона сказала: "Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде!"

— Що, так і сказала?

— Так.

— А.

Ми приголомшено розглядали один одного. Лише тепер я помітила, що Еван не поголися, а Боян мав якісь підозрілі синці під очима та вимнуту сорочку. Що це ще за декаданс?

— Боян, ти що, не спав сьогодні? — поцікавилась я.

— Е-е… Я, мгнм…

— Та розколюйся! — дружньо пхнув його кулаком Еван, — Тут всі свої!

Боян набурмосився.

— Теж іще скажете, свої… Люди зникають, відбуваються якісь підозрілі речі, котрі ніхто не може пояснити, а всі поводяться, наче так і треба. Хоч би хтось спробував з’ясувати, що тут діється! Так ні, киваємо один на одного — він обмовився, вона сказала…

— Е, Боян, ти що? — не зрозумів Еван, — Якщо щось не подобається, так і кажи. Зрештою, ми всі — в одному човні.

— В жовтому. Жовтий підводний човен… — прошепотів Боян, — Ми всі живемо в жовтому підводному човні…

— Боян, ку-ку, ти з нами?

— Я? А куди ж я подінусь з підводного човна? — кволо усміхнувся той, — Так от. Сьогодні вночі я патрулював під нашими вікнами. На той випадок, якщо те, що бачила Лора, не було галюцинацією…

— І що, бачив щось? Е-е, або когось?

— Я прийшов запізно. Або зарано. Не бачив нікого… Зате до стіни була притулена драбина і…

— Драбина?

— Я що, якось не так артикулюю? Дра-би-на.

— Добре, все зрозуміло. Значить, драбина. Лише для чого?

— Для того, щоб вилізти на неї, звичайно.

— Дуже дотепно, — мовив Еван, — Боян, облиш свої вихиляси, сам же хотів з’ясувати, що тут діється.

— Ну добре. Я не знаю, для чого. Задоволений? Зранку драбину забрав Флаерті.

— Е-мм, Боян, — втрутилась я, — під час свого патрулювання ти ні на що більше не звернув уваги? Може якісь неприродні звуки?

— Ага, хропіння Евана! — радісно повідомив Боян.

— Ах ти ж собака скажена! — незлостиво відгукнувся Еван.

— А насправді, Боян? Може ти бачив щось, що допомогло б нам знайти Дафну?

— Не знаю… Хоча, мені здалося, на другому поверсі горіло світло. Я ще подумав, там же, наче, комора — швабри там і… швабри. Кого туди потягло посеред ночі?

— І ти мовчав! — вигукнули ми з Еваном ледве не в унісон.

За хвилину ми вже бігли переходом від лекційного корпусу до житлового.

Комора зі швабрами справді мала місце — це була малесенька кімнатка коло душової, куди пані прибиральниця складала свій інвентар. Окрім швабр, котрі так вразили уяву незвичного до домогосподарчого дискурсу Бояна, тут ще на полицях стояли інші корисні речі — запасні простирадла, рушники, кілька прасок і навіть миска з м’ятними цукерками. Певно, для ліквідування слідів перекурів і перепоїв, припустив Еван. Я так і уявила собі, як сердешна пані Флаерті, говірлива бабулька, котра часом пригощала нас фруктовим пирогом, хижо ховається в комірці, затиснувши в руках півлітру…

Однак, мова не про це. А про те, що за швабрами і стелажем з рушниками були, забуті богом і людьми, маленькі дверцята. Втім, не зовсім забуті — було помітно, що стелаж недавно відсували.

Ми звитяжно повторили трюк нашого невідомого попередника і опинились на вузьких спіральних сходах, котрі вели до невеликої, просякнутої пилом комірки. Я вже згадувала, що одним з елементів псевдо-романської архітектури Школи були невеличкі вежі. Так от, ця комірчина була, очевидно, внутрішнім вмістом вежі, котра розташовувалась на розі північного і східного крил Школи.

Тут було темно. Звичайно, не так темно, як в донжоні, — все ж таки тут були невеличкі, забрані ґратами, віконця, але ці самі віконця були забиті дошками, крізь які пробивалося лише два-три промені-самовбивці. І пил. Пилу було море; він був пухнастий і м’який, здіймався при кожному кроці і забивав ніздрі задушливою бридкою хвилею.

Коли ми трохи призвичаїлись до цього практично відсутнього освітлення, нам вдалось розгледіти нутрощі вежі: брудна древня валіза, якесь залізяччя, ланцюг і… і тіло. Тіло лежало в пилюці і тихо стогнало. Це була Дафна.

Втім, впізнати її було не так вже й просто. Не знаю, як хлопці, а я просто ідентифікувала її шовкову піжаму бузкового кольору, котра завжди викликала в мене легку заздрість. Тепер, щоправда, від заздрості не залишилось і спогаду. На голові Дафни була якась моторошна залізяка, схожа на клітку, котра частково закривала обличчя і кріпилася під підборіддям. Від клітки до валізи тягнувся тяжкий залізний ланцюг. Найстрашніше, що в цій конструкції була залізна смужка, вкрита шипами, котру жертва мусила тримати в роті. Я вже десь бачила таке страхіття. Лише де?

Боян тихо вилаявся.

— Ви знаєте, що це? — промовив він.

Еван не відповів. Він присів коло Дафни, котра, схоже, була без свідомості, і намагався з’ясувати, як знімається залізна клітка. Я також присіла поряд, ледве не по коліно пірнувши в пил. Залізяка не знімалась, оскільки була закрита на важезний залізний замок. Потрібен був ключ. Або вправний домушник.

— То що це, Боян?

— Ця річ називається brank або gossip’s bridle. Тобто, вуздечка для балакучих. Е-е, для надто балакучих. Сімнадцяте століття.

Його голос тихшав, поки не згас у поштивий шепіт.

— Архієпископ Шарп? — перепитала я.

Боян кивнув.

— Знаєш, як це відкрити, видатний історик? — злісно промовив Еван.

— Знаю. Ключем.

Еван різко підскочив, здійнявши пилову бурю. Мені здалося, він зараз схопить Бояна за барки і витрясе з нього дух.

— Ти! Це ти все вигадав! Це твоя була ідея, з тим тортурним приладдям! Бачиш що чого це призвело?! Хтось просто витяг цю штуку з ящика і використав на Дафні… А може це теж твоя робота? Га?! Зізнавайся, поки я тобі в’язи не скрутив! Пізно тоді буде пояснювати!

Евана аж тіпало від праведного гніву. Боян ошелешено спостерігав за ним, не в стані вимовити ні слова.