Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина - Страница 42

Я мрію про те, що люди не будуть судити наші вчинки за кольором очей чи за наявністю тіні.

Я мрію про те, що інквізиція не катуватиме тих, хто має крихту співчуття до знедолених!

Я мрію про це сьогодні!

Інквізитори перезирнулися.

— Степанич, клич Ескулапа! — прохрипів чоловік у кашкеті.

— Ескулап у запої, — відповів дідок.

— Тоді Ваську з анатомічки.

— Васька в запої.

— А Зося з реабілітаційної?

— І Зося в запої.

— Шеф? Що будемо робити?

Чоловік у куртці потер скроні.

— Що ти хочеш? Я в запої.

Я підвелася, обурено відкидаючи мотузку і рушила до дверей.

— І це ті люди, яким держава довірила превентивну інквізицію.

— Ти куди?

— Нести мрію в маси.

— Степанич, клич Джеймса Рея.

Оп-па, треба тікати. Інквізитори метнулися мені навперейми, та де вже їм до мене, новоявленої чемпіонки з ходіння крізь стіни, левітації, містифікації і мас… масового психопроносу. (Це, напевне, так на мене вплинуло перебування у Пургаторії, а то б я в жисть не згадала промову Мартина Лютого на прізвисько Король.) Я скорчила диявольську рожу і зникла у спалахах фейєрверку. На моєму місці залишилась лише коза з червоною стрічечкою на шиї, на стрічечці було написано: “Кожній тварі по парі. Привіт Люциферу.”