Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина - Страница 43

… ХХVІ…

Коли ми опинилися надворі, я дала Бішопові відхекатися і прийти до тями, а потім влаштувла строгий допит. Мовляв, як на нас вийшло ДУПІ, і чого вони хотіли дізнатися. Та тут я зрозуміла, що мені зовсім не треба його відповіді. Варто було мені сформулювати питання, як відповідь сама з’являлася на невербальному рівні. Стриматись він просто не міг. Енурез якийсь ментальний, словом. Я (тобто він) приголомшено зупинилась, бо те, що я дізналась, було для мене абсолютною новиною.

Бішоп був офіцером ЗБОНЧу.

— Падлюка, простогнала я, — як же так?

В його уяві з’явився образ короля Артура в лахмітті.

— Я не міг нічого сказати. Це провалило б завдання.

— Яке завдання?

Мужчина, який підглядає в замковий отвір жіночої роздягальні.

— Розвідка сил супротивника. Ми певний час підозрювали пана Поманця. Але, правда, на тебе я вийшов цілком випадково, ну, поза планом.

Цеглина, яка падає на голову хорошій людині.

— А Медді? Теж приємна несподіванка?

Десятиугрикова купюра лежить на тротуарі. От скотина!

— А потім нащо ув’язалися?

Селекціонер у халаті, який в особливо жорстокій формі схрещує коня з віслюком.

— Подивитись, що вийде. Та потім, правда, вибач, я зрозумів, що ситуацію можна використати.

Перехожий чистить кишені п’яного, що лежить під парканом.

— Як же це?

— Спостерігаючи, як ти входиш до кола спілкування Люцифера, я міг би дізнатись про структуру організації, специфіку діяльності. Ну, сама розумієш.

Хлопчик потрошить ляльку “Ванька-Встанька”.

— І багато дізнались?

— Та так, дещицю. Варто було мені намацати найцікавіше, як мене застукали.

Голий чоловік, який ховається в шафі.

— Але те, що я взнав — це просто архіважливо. Знаєш, хто керує ДУПІ?

Мама умовляє синочка їсти кашку, а то “його чорти заберуть”.

— Та вже тепер знаю. І що ж робити?

— Треба порадитись з начальством.

Бліда жінка зі шкіркою банана в руці стукає в двері з табличкою “терапевт”.

— Ні, від вас, пане Бішоп, я такого не чекала. Це ж треба, занурився в природну середовище існування рідкісного виду. В ареал. Це ж не життя, а ланцюг обломів.

Він не відповів, та мені багато що стало зрозуміло. Я відчула, що змогла би вибачити його шпійонську діяльність — через особисту заангажованість і упередженість. Себто, через те, що крізь нерівномірні накопичення його ставлень прокочувалася тепла хвиля прихильності до мене, хорошої і неповторної. Виявляється, його мучила дилема, як вчинити зі мною і Гаелом, і тоді, коли підступний інкуб повів мене на шабаш, пан Бішоп слідкував за нами, щоб а)дізнатись, де знаходиться резиденція Люка і б)щоб вирвати мене з брудних лап чудовиська. Ні те, ні інше, до слова, йому не вдалося. Гаел вмів замітати сліди, а я — теж мала інші плани.

— Теодоре, ви знаєте, — підсумувала я, — у вас в голові такий бардак! Тут цікавіше порпатися, ніж у брудній білизні!

— Ні, ну треба ж. Ти — в моєму тілі. Жахливе і огидне відчуття, признатись.

— Ну що ж, — я зловісно засміялась, — моя черга.

Він вражено зупинився, на його обличчі почали конвульсивно скорочуватися м’язи, відповідальні за істеричний регіт. У його думках, як п’яні коні, понеслися табуни прекрасних і похабних картинок у стилі ХХХ.

— Та, годі вже, — обурилася я, — ваші походеньки, то явище природнє. А мені ж кортить звідси якомога швидше вибратися. Не вік же коротати у компанії ваших недорозвинених рефлексів, які чомусь називаються думками.

— Підтримую. Мої рефлекси, до речі, то приватна територія.

— Ага, інтелектуальна власність. Відтворення у будь-якій формі карається законом. А вам тоді взагалі мовчати доведеться, — зло завершила я і заховалася у якийсь темний куток його свідомості.

Та і там мені спокою не знайшлося — в тому місці якраз передавали хіт-парад Бішопових репресованих бажань. Типу, зробити масаж ступні дружині шефа, мати багато грошей, красиву сідницю і кількох своїх знайомих. Словом, особливою оригінальністю він не відрізнявся.

Тим часом Бішоп вів нас обох якимось незрозумілим маршрутом, обминаючи густонаселені райони міста, все якимись парками, підворіттями, немов маніяк у розквіті кар’єри. Скоро я з-за рогу будівлі Міністерства Фінансів вигулькнули жовті стіни міської божевільні. Біля входу тусувалися дебелі дядьки у халатах. Вони курили і недоброзичливо поглядали на перехожих.

— Що, Теодоре, справи настільки кепські?

— Спокійно. Тут знаходиться таємна штаб-квартира ЗБОНЧу. Але уявити, що я сам веду сюди демона…

— Особливо агресивного суккуба. Он оті санітари так мужньо виглядають, можна я до них трохи позалицяюся?

— Ой, лишенько! Ну, дістала. Тихо.

Санітари спинили нас коло дверей.

— Я до зозулі, — пояснив Бішоп.

— Ага, — зрозуміли хлопці, — щасливого польоту.

Бішоп гордо продефілював до входу.

Всередині божевільня виглядала дуже пристойно — міцні двері, м’які килими приємних кольорів, охорона всюди. Біля чоловічої вбиральні скупчилися поважні дядьки в костюмах.

— Привіт, Бішопе! — гукнув хтось із них.

— Привіт-привіт, — Теодор підійшов ближче, приймаючи запропоновану цигарку,

— Що новенького? Як твоя параноя?

— Та потихеньку. Не знаю, куди діти сім мільйонів, які я заначив, працюючи сватом Міністра. А вони стежать, всюди — преса, Інтерпол, Міністр. Тільки тут відпочити вдається.

— Віллу купи в Коаліціфорнії, — порадив Бішоп.

— Та ні, — до нас приєднався ще якийсь чоловік, — там і так наших до чорта. Місця немає.

— А, клаустрофобія теж не подарунок?

— Та у мене ж іще ускладнення. Ксенофобія, знаєш.

— Дістають, перспективні закордонні інвестори?

— На кожному кроці. Це жахливо. Та ось Вітьку взагалі не пощастило — у нього шизофренія. Вважає себе Доу Джонсоном. І тепер постійно з ліжка падає. Доводиться прив’язувати.

— А як там Гліб Холодний?

— Та зовсім сказився. Бігає по коридорах, в усіх автографи питає. А як йому заспокійливе вводять, кричить, щоб відпустили, бо ще трошки до мільйона не вистачає.

— Який колекціонер, треба ж!

Бішоп докурив і розпрощався. Ми піднялися сходами на третій поверх і там опинилися біля розкішних дверей з табличкою “Главлікар Зозуля”. Постукали, і звідти долинула дивовижна відповідь: “Обережно! І-ііг-гуп! Все, можете входити”.