Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 140

— Та в мене самого пальто ще довоєнне! — жалібно промовив Положай. — Ти ж бачив, який смушок на комірі обшмугляний?

— А хто вам винен? Хто мало не щодня котить до району на наради-переради та все вирішує-перевирішує? Не я ж і не мої брати-трактористи. Що ж ви там вирішуєте на своїх нарадах? І ви хочете, щоб я все життя гибів біля ваших перекалічених тракторів, поки ви десь займатиметесь пустомельством? Був — і нема, та й поїхав до млина! Давайте мою трудову книжку — і до побачення!

— Слухай, Сміян, — зітхнув Положай, — ну, й характер же в тебе вредний! І батько твій такий самий був, та й мати… Трудову книжку я тобі віддам, а характеристики не напишу. Дуже ти безідейний чоловік, не даром отой пунктик у тебе в анкеті з’явився… Та ти не гарячкуй, не гарячкуй! Тобі що? Ти вільний птах, знявся й полетів, а мені треба виконувать завдання і рішать питання. Напишу тобі, а хтось прочитає та поінтересується: а хто це, скаже, розхвалює такого, значить, чоловіка, у якого в анкеті пунктик, а з язика вже й не слова, а ножі тобі межи очі? Скаже ж хтось? Скаже. То давай, щоб ні по-твоєму, ні по-моєму. Піди додівчат у бухгалтерії, вони тобі дадуть довідку про твої заробітки, а я печатку поставлю. Документ! Хто гляне — зразу побачить: раз заробляв добряче, значить чоловік путящий, соціалістичний чоловік, бо живе по труду, значить…

Тепер „соціалістичний чоловік“ лежав на лавці в так званому пасажирському залі далекої степової станції Веселі Хутори, слухав, як гримлять кожні чверть години товарняки, од яких згойдується земля, і ждав ранку.

Черговий по станції, літній замучений чоловік, зовсім не схожий на бадьорих залізничників з настінних плакатів, пропустивши черговий товарняк, зазирнув до „залу“.

— Не спите? — спитав доброзичливо, — Може, зайдете в діжурку? Там у мене диванчик є, можна й подрімати.

Я сів, спустив ноги, наосліп намацав чоботи під лавкою, поставив ступні на м’які халяви.

— Дякую. Спати щось не хочеться. Та тут і не заснеш, хочби й хотів. Ешелони — як в прифронтовій смузі, один за одним, не потовпляться. Це ніч сьогодні така, чи у вас завжди?

— Завжди! Руду везуть на заводи. Поки заводи стояли розвалені, то в нас тут тихо було. А оце як пустили домни, іде руда вдень і вночі. З коліс все працює. А ви, значить, на агростанцію? До Паталашки? Чоловік відомий. До нього тут взимку й улітку їдуть. Чого їдуть — це вже їхнє діло. Я там ніколи не був, та знаю й так: нічого там такого не може бути. Степ — він і є степ. А ви, мабуть, на роботу? Я в темноті прийняв вас за другого. До війни на агростанції тут був один чоловік, ох, і чоловік же! А тоді, вже як відступали, то забрали в армію і його. Я з евакуації вернувся, кажуть: на агростанції новий директор — Паталашка. Ну, Паталашка, то хай собі, яке мені діло? А це дивлюся — з плацкартного з двома чемоданами, офіцерська шинеля… Правда, директор був ніби нижчий, та в темноті хіба ж розбереш? Стою я оце на пероні, показую свого прапорця машиністам, а сам собі думаю: невже ж це він? І оце й заглянув до вас.

Я спитав, як добратися до агростанції, чи буває тут якийсь транспорт?

— Пішака! — сказав черговий. — Є в них півторатонка, на якій їздить Паталашка, та вона більше стоїть, бо нікудишня. Фронт коли проходив тут, машину кинули, бо вже не ворушилася. Коні в них є. Паталашка присилає на станцію підводу за добривами. Ну, добрив тепер немає, то й підводи не буде. Так що тільки пішака. Ви свої чемодани залиште, в нас тут є камера, а тоді пришлете за ними підводу. Сім кілометрів — це ж недалеко… Може, вам чаю зігріти? Заварки, правда, катма, так я запарюю вишневими гілочками, хто не пробує — всі хвалять.

Я сидів біля натопленої коксом залізної циліндричної печі, приплющивши повіки, слухав цього доброго старого чоловіка, мовчки кивав головою, щоб показати свою уважливість, а сам думав про своє. Згадувалася війна, чотири роки, як чотири тисячі літ, ганебна метушня відступів, вогонь і кров, відчай і порятунок, медсанбати й евакогоспіталі, переїзди, вокзали, чужі міста, випадкові супутники, фронтове братерство, і знов жорстока катапульта військової долі жбурляє тебе в небуття, але ти воскресаєш, оживаєш, як серце Шевченкового титана, і ще з більшою запеклістю кидаєшся в бій, у сподівання перемоги.

Так що ж я виборов і що змінилося в моєму житті?

Я не знав, кого питати, звідки ждати відповіді. Хіба що чергового по станції Веселі Хутори Степана Аністратовича Любистка?

Він влучив півторагодинний затишок між гримінням рудних ешелонів, запарив вишневого чаю, я дістав з чемодана зварену мамою мені в дорогу сільську жилаву курку, Степан Аністратович підклав до курки кілька сизих павлоградських цибулин, а тоді поставив посеред столика високу степову паляницю, яку просто гріх було краяти ножем, бо на такий хліб хочеться тільки молитися, — так ми тихо й скромно відсвяткували наше випадкове знайомство, а також моє пришестя на агростанцію імені Й. В. Сталіна.

Дорога туди значилася тільки телефонними стовпами, сніг завалив усі сліди, довелося йти цілиною. Я йшов і слухав стовпи, їхнє таємниче гудіння, їхній спів і їхній стогін і незчувся, як опинився перед незграбною високою спорудою, що безглуздо стирчала посеред степу. Зварене з тонких іржавих труб — чи то брама, чи арка, чи просто безіменна кострубата конструкція з тих, що їх везуть на святкових демонстраціях поперед колони якого-небудь заводу або міського району, — це залізне страховисько було обурливо недоречне посеред лагідної степової рівнини, закутої морозом в сріблястий сніговий панцир, не рятували справи навіть підняті над степом залізні літери, заради яких і ставилося це одоробло: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“.

Ніякої агростанції я не побачив, мабуть, іржавою аркою значилися тільки її землі, своєрідний межовий знак, довелося пройти вздовж гудучих стовпів ще з кілометр і аж тоді в затишному просторому видолинку відкрилося мені невеличке селище з десятком одноповерхових будиночків (їх можна було б назвати хатками, коли б не бляшані червоні дахи), кількома довгастими спорудами, ставком і алеєю високих темних дерев, що вела від ставка до одної з тих довгих, як ковбаса, споруд. Я спустився в долину, обігнув замерзлий ставок, алея з старих дубів повела мене далі, в кінці алеї на вугластому бетонному стовпчику височів гіпсовий бюст Сталіна, простоволосого, з погонами генералісимуса, як на картині Шурпіна, від бюста широка доріжка, облямована зубчиками з цегли, йшла до присадкуватого, безсило запалого в землю довгого-предовгого будинку, схожого на довоєнні, райпарткомівсько-райвиконкомівські пристанища, з погорбленим, давно не фарбованим дахом, з ніколи не митими шибками в маленьких вікнах, зате з приліпленими обабіч вхідних дверей опецькуватими колонами, що нагадували двох сільських молодиць, які, підтикавшись, місять литкастими ногами глину для саману.

Я дійшов до тих колон, прочитав почеплені над ними іржаво-залізні слова: „Дирекція агростанції імені Й. В. Сталіна“.

Може, справді кінець не влаштованому життю, яке тягнеться за мною ще з фронту, і я ступаю в світ монументального стилю?

Я відчинив вхідні двері, в тісних темних сінях тхнуло пусткою і мишаками, підлога, хоч і дерев’яна, брудна, затоптана, стіни обдерті. Може, так і треба для іржавого монументалізму? Я штовхнув двері, що вели в саме приміщення. Двері зарипіли й застогнали, але це нікого не сполошило, ніхто не вийшов мені назустріч, я самотньо стояв у напівтемній тісній кімнатці, запльованій і закуреній тютюном, мов колгоспна контора, тиша тут була, як у підземеллі, ніхто ніде не гомонів, мабуть, на агростанції з штатами було сутужно, може, саме тому і знайшли мене аж он де, в самого чорта в зубах, і запросили „на посаду“. В кімнатці, окрім тих, через які я сюди ввійшов, було ще двоє дверей, але вже далеких від монументальності, несерйозних, просто кажучи, нікчемних. І поки я стояв, роззираючись і вирішуючи, в які дверцята стукнути, одні з них одхилилися, звідти виткнулася добродушна округла фізіономія, тоді з’явився її власник — натоптуватий чолов’яга, у валянцях, ватяних чорних штанях, в чорній кухвайці, проїхав по мені круглими розбишацькими очима, набрав у живіт повітря (легені в нього виконували тільки допоміжні функції, основу життєдіяльності становив живіт), хукнув, як після доброї чарки, прохрипів: