Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 141

— Ви куди?

— Сюди.

— Нема нікого.

— А де ж?

— У товариша Щириці.

— Хто це?

— Не знаєте? Заступник директора Паталашки.

— І що ж там?

— Партійне зібрання.

— І всі там?

— Всі до одного.

— Хто ж саме?

— Хіба я не сказав? Товариш Щириця, як секретар, директор Паталашка, а також член Терешко, він же водій директора Паталашки.

— А ще хто?

— Та більш нікого! В нас більше немає. Оті двері, що я вийшов, то кабінет Паталашки, а оці — тут бухгалтерія і товариш Щириця.

— Так бухгалтерія чи товариш Щириця?

— І те, і те. Він, значить, як у нього партійне зібрання, дівчат виганяє, вони сидять вдома, і тоді тут ніхто не заважає рішать вопроси.

— А Щириця хто?

— Сказано ж: секретар.

— А на роботі?

— Завгосп і перший заступник директора Паталашки.

— Ага, перший. А просто заступник є?

— Раз є товариш Щириця, більше не може бути нікого.

Здається, монументальний стиль, ще й не почавшись, переходив у щось ярмарково-балаганне. Я з вдячністю згадав чергового з Веселих Хуторів, який порадив мені зоставити своє небагате майно на станції.

Свобода маневру. Для відступу відкриті всі шляхи. Головне: передчасно не розкривати своїх карт. Я спитав свого булькатого співбесідника:

— Людей тут у вас багато?

— Як коли. В тепло — відбою нема! Так і сунуть, так і сунуть! А на зиму залягають. Ми тут самі. Буває трудно. Директор Паталашка б’ється, як риба об лід.

— А ви ж як — при ньому?

— Він без мене, як без рук!

— Звати вас як?

— Тобто?

— Ну, як усіх: прізвище, ім’я, по-батькові.

— Прізвище — в директора та товариша Щириці, та професора, його тут усі бояться. А я — Ляпка.

— Ляпка?

— Ляпка.

— Ну, а я Сміян. Будемо знайомі.

Ляпка нечутно підчовгав до „партійних“ дверцят, наставив вухо, тоді так само нечутно відгойдався від них.

— Засідають? — змовницьки примружив я око.

— Аж дим іде! Там у них так: товариш Щириця розводить критику й самокритику, Терешко, хоч числиться при директорові Паталашці, утворює з товаришем Щирицею монолітну єдність — і все проти адміністрації і проти научних робітників. А ви ж до нас як — з перевіркою?

— Мабуть, на роботу.

— По науці чи так?

— Мабуть, по науці. Ляпка зітхнув.

— Не знаю, що вам і сказать. Я тут щитаюсь експедитором, мені з Терешком на машині положено за всім їздити, так у нього ж машина несправна, а тільки загуде — вже на ній директор Паталашка. Ну, то я кіньми. А на станції в чайній чай такий гарячий, що вже й голос захрип. Це я вам нащот чайної. А от нащот науки затрудняюсь. Товариш Щириця сильно розводить критику й самокритику нащот науки.

— І помагає?

— Та як вам сказати. А втім… Ц-с-с! — він приклав пальця до губів, закляк у вичікувальній позі, щосили намагаючись надати поштивості своїм ватяним штаням і товстій кухвайці.

Партійні двері рвучко відчинилися і негайно зачинилися знову з такою швидкістю, що з кімнати не вилетіло й звуку, зате в цей невловимий, власне, й неіснуючий часовий проміжок якимсь чудом зумів ускочити дивний худий чоловік, який вилетів з засідання, як чорт з пляшки. Він і схожий був на охлялого чорта, весь перехняблений, з запалими щоками, з присохлим до хребта животом, рудий і мурий, в рудому засмальцьованому піджачку, в рудих штанях, в рудих чоботях. Роззирнувшись рудооко по напівтемному передпокою, чоловік-чорт вмить запримітив мене, миттєво збагнув, що я тут новий, підлетів до мене, ще більше скособочився, тихо спитав:

— Закурить є?

— Некурящий, — сказав я, не встигнувши навіть здивуватися появі цього рудого видива.

— Е-ех, жиз-знь! — скреготнув прокуреними зубами рудий і так само непростежувано, як і з’явився, зник за „партійними“ дверцями.

— Терешко, — пояснив Ляпка. — там у них на засіданнях не курять, а в нього вуха пухнуть від того. Та ще дирекор Паталашка і товариш Щириця курять „Казбек“, а Терешко — махру. Він налягає на кременчуцьку, а я визнаю прилуцьку. Вона вроді легша, і в Прилуках моя дядина живе. А ви, значить, некурящий?

— Некурящий.

— Професор наш теж некурящий. А тільки ж який чоловік! Як грім! Тут усе трепеще, як він розгримиться! Товариш Щириця, хоч який твердокам’яний, а й той уникає. Коли ж наводить на професора критику й самокритику, то все отак — щоб ніхто не чув і не бачив. Зачиняються в бухгалтерії, а мені кажуть: Ляпко, стій на стражі й не підпускай нікого, бо в нас закрите совіщаніє.

Ну, я беру табуретку, сідаю отут і стережу. Як то сказано: не піде праведний на совіт нечестивих.

Таке несподіване трактування слів святого письма постійним відвідувачем чайної могло б викликати хіба що співчутливу усмішку, але я не хотів псувати взаємин з Ляпкою вже при першому знайомстві, треба було приймати правила гри, запропоновані цим чоловіком, тому я зобразив на обличчі цілковите прийняття його слів, оцінок і почуттів, спитав-не спитав:

— А як же та критика доходить до вашого професора, коли вона — за міцно зачиненими дверима?

Чорно-ватяний Ляпка погойдався переді мною на товстих валянках, як на поплавцях у морі житейському, нахилив голову в один бік, в другий, глянув на мене знизу й збоку, знов похукав, як після доброї випивки, і тільки після всіх цих операцій озвався не без природної української насмішкуватості:

— Товаришу Сміян! Ви ж Сміян, я не ошибся? Що ж ви ото таке питаєте? Дивлюсь оце на вас, то ви ж, мабуть, офіцер і фронтовик, може, й заслужений? У нас он у Терешка три медалі, ні в кого стільки немає. А раз заслужений, то й член партії. А раз член партії, то й знаєте, як критику й самокритику пишуть. І шлють, куди треба. І товариш Щириця шле, а я, як експедитор, везу на станцію. А тоді воно вертається назад, і директор Паталашка підписує наказ. У нас тут на агростанції ніяка наука не вдержиться. Товариш Щириця так і заявляє: ми її з більшовицькою прямотою! А оце приїхав професор, і попала коса на камінь! Ну, та ви побачите, коли до нас по науці.

Мені стало душно і від затхлого простору, і від Ляпчиних балачок, я розстебнув шинелю, пройшовся по тісній кімнатці, ордени блиснули перед очима Ляпки, той аж погнався за мною, щоб пильніше придивитися, сплеснув руками:

— Це ж вас непремінно прислано до нас, товаришу Сміян! Як Щириця побачить отакі ордени, то вмре! А цитьте! Ось вони йдуть!

Він щезнув, так ніби провалився крізь землю, а я зостався сам у цьому химерному приміщенні, якому не міг добрати відповідної назви: чи кімната чудес, чи то кімната сміху.

„Партійні“ дверці знову безгучно хилитнулися туди й сюди і знов лиш на невловиму мить, але цього разу з них устиг вискочити не тільки рудий Терешко, а й ще двоє, операція просто фантастична! На рудому Терешкові з’явилися нові диявольські аксесуари: руда шапка-вушанка і рудий овечий кожушок, але це не надало його постаті об’ємності, він зостався так само плаский і хлялий, так само скособочено підлетів до мене, просичав: „Закурить є?“ і, ще раз довідавшись, що я некурящий, з розпачливим „От же ж жиз-знь!“ щезнув, як за хвилину до цього Ляпка. А на тому місці, де щойно гнувся в три погибелі Терешко, вже стояло двоє чоловіків, обидва в такому тілі, що, здавалося, не могли б протовпитися крізь оті вузенькі дверці й поодинці, а тепер виходило, що вискочили вони звідти враз, оберемком, так ніби виштовхнуті таємничою вибуховою силою. Так розприскується хіба що шрапнель, вистрелена з вузького дула гармати.

Чоловіки були ось які. Один у „сталінському“ френчі, в суконних галіфе і ялових чоботях, під нюшливим носиком вусики, як у маршала Ворошилова, а все обличчя в нього таке, ніби хтось зграбастав його могутньою п’ятірнею і щосили смиконув, намагаючись відірвати від голови. Вперше в житті я подумав про те, що таке голова і що таке обличчя і де містяться обличчя — на голові чи в місці, яке ще не має назви? У цього чоловіка обличчя стирчало поперед голови: щелепи — як круто загнуті полозки гринджолів, губи — під самий ніс, очі — як скляні стовпчики, навіть вуха настрополені так, ніби оті розтруби військових звуковловлювачів з сорок першого року. Виявивши присутність сторонньої особи, це чудо природи одразу кинулося пильно оглядати мене, обнюхувати, обслухувати, зондувати, досліджувати, і я, не питаючи, не ждучи пояснень, зрозумів, що переді мною — товариш Щириця.