Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 30

30

Вже в теремі було приготовлено для молодих ліжко з тису, дорогого заморського дерева червоного кольору (деревина міцна і не гниє – вистачить на життя)…

А в гридниці вже виставляли столи, за яким княжича та його молоду вітатимуть бояри, гридні-вої, кращі з кращих, дружина. Для простого люду ставили столи у дворі терему. Там кожному, хто прийде віншувати молодих, піднесуть чашу вина – за здоров’я Ігоря та Єфросинії, князівни з Галича…

Слава, слава молодим!

До сьогодні достовірно невідома кількість шлюбів Ігоря Сіверського. За однією з версій буцімто він одружувався двічі: перша жона була матір’ю його старшого сина Володимира. А на дочці галицького князя Ярослава Осмомисла він нібито женився пізно, чи не у 1183-му – за два роки до свого невдалого походу на Половеччину.

Але це всього лише одна з версій – нічим не підкріплена. За іншою ж, достовірною, Ярославна була єдиною і жоною, і любов’ю Ігоря. І, отже, й матір’ю Володимира та його братів. Що й дасть їм згодом право претендувати на галицький – сини ж бо галицької княгині, дочки Осмомисла! – після смерті останнього представника першої галицької династії Володимира Ярославича, який піде з цього світу бездітним, – посісти княжий стіл у Галичі…

III

Ладо, ладо, ді-ді-ладо!.

Княже весілля в Новгород-Сіверську

Як поминули Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької зустріли посланці князя Ігоря, а з ними молодий надіслав і дві сотні відбірних кінних ратників на чолі з боярином у званні тисяцького – для охорони весільного поїзду молодої. 1, як швидко покажуть події, вчинив те якраз вчасно.

Чернігівщина, а з нею і Новгород-Сіверщина, як і Київщина та Переяславщина, були на східному порубіжжі Русі, найближче за всіх до ворожого Степу, тож вони найбільше й потерпали од того Степу, званого русичами ще Полем. Не минало весни, літа, осені, – навіть зими! – коли б печеніги, а пізніше половці, не пустошили прикордоння Русі. Крім великих походів, що їх затівали половецькі хани зі своїми ордами, розбійничали і невеликі загони племінних ханенків та родових солтанів, які раз по раз «бігали на Русь» захопити добра та людей у ясир.

Набігло одне таке збіговисько якогось ханенка на Чернігівщину і тієї весни, як саме, проминувши Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької рухався до Новгород-Сіверського, в краях пустельних, де тільки людоловам і ховатися.

Того дня ніщо, здавалося б, не віщувало лиха-біди. День видався тихим та сонячним («Ліпота», – казали русичі), весільний поїзд котився собі та й котився, обабіч скакали кінні ратники, як раптом…

Раптом із переліска з густим підліском, де можна ховатися навіть вершникам, мимо якого саме проїздив поїзд, снігом на голову теплої днини вихопилось якесь воїнство… З гиком-свистом, щось вигукуючи на незрозумілій русичам мові, чужинські вершники понеслися на поїзд, розмахуючи шаблями та зливами пускаючи стріли…

Заіржали коні, залементували люди…

– Половці!!. Половці!!! Орда напала – спасайтесь, люди хрещені й молитовні, – звірі хижі та люті на нас напали!

Та швидко виявиться, що – в страху очі великі, – то була, слава Богу, не орда, а всього лише зграя кочівників, які нишпорили по Чернігівщині в пошуках, чим би поживитися…

А тут весільний поїзд князівни… Ала-ла-ла! Вперед, ковуї, вперед, повернемось додому з добром!

Зопалу не роздивившись, що і як, половці ґвалтом-тлумом понеслися на, здавалося, беззахисну валку возів. І швидко збагнули: вискочили вони, як на Русі кажуть, – наче Пилип з конопель, і напоролися на списи та мечі комонників.

Половці завжди встрявали у ті чи ті сутички (як і нападали на супротивника теж) лише за однієї умови: якщо їх було більше. Значно більше. Тоді вони виявляли чудеса героїзму, і спину їм тоді не було. Ала-ла, ковуї, ала-ла!!. Але як тільки вони завбачили, що їх менше, запал їхній де й дівався, і вони миттєво визнали за краще хутчій ретируватися од гріха подалі. І втікали так швидко на своїх маленьких, але прудких конячинах, так борзо, що годі було їх і догнати.

Так сталося й того разу.

Поїзд охороняла сотня вершників князя Ярослава та дві сотні комонників, так своєчасно надісланих князем Ігорем навстріч поїзду молодої.

Половецький загін нараховував десь близько півтораста вершників – наполовину менше. Як тільки половці це втямили, то навіть не доскакавши й до поїзду (близько лікоть, а не вкусиш), круто повернули коненят своїх назад і кинулись навтьоки, врозсип.

Дві сотні княжих вершників, оголивши мечі, а хто – виставивши списи, ринулись за ними з улюлюканням – як за зайцями на ловах. (Третя сотня вершників тим часом на всяк випадок залишалася біля возів).

Наздогнали не всіх – найпрудкіші встигли втекти, але тих, кого настигли, або порубали, або захопили в полон.

Все лучилося уборзі. Заарканених нападників, з яких де й поділася їхня войовничість (одне – нападати на беззахисні села, інше – на добре озброєну і навчену дружину), пригнали до поїзда. Єфросинія, відкривши дверці карети, роздивлялася вже не страшних кочовиків – маленькі, миршаві, волосся, як полова, хто у шкірянці чи в якомусь дранті, а хто у вивернутому вовною назовні кожусі, надягненому на голе тіло. У кого на голові шапка, а в кого голова пов’язана шматками чогось брудного…

– Приймай, ясновельможна княгине, це добро до свого посагу, – блискаючи очима й зубами, розпалений од швидкого бою, вигукував тисяцький, показуючи Єфросинії на полон. (Колись на Русі за молодою, якщо вона була із можного та знатного роду, давали й рабів).

Половці тислися в купку, вовкувато озиралися…

Всі в поїзді радувалися, що так воно скінчилося, вітали ратників з побідою, веселилися. Тільки Єфросинії стало сумно. Правда, не так сум, як неспокій раптом охопив душу – наче у неї тоді вперше відкрилися очі на те, чого вона раніше не знала. Чи не надавала йому ваги.

Виросла вона у Галицькому князівстві, що було близько до Європи і далеко від кочівницького Степу. Половецького лиха галичани не знали (князь Ярослав, правда, до спільних походів руських князів у Поле іноді долучав і своїх вершників) – половці до них не могли дотягнутися, тож життя в Галичині було спокійнішим, як на землях південної Русі, що межувала з кочівниками.

Чути про якісь там напади степовиків галичани чули, але цього лиха ніколи не знали. А тому й нападами кочівників не переймалися. І ось Єфросинія їде до тієї Русі, яку щороку шарпають хижі орди, їде в осередок до незнаного їй лиха. У саму його пащеку. Щоб віднині жити у краї, де на тебе постійно чигає небезпека, де села і ниви чи не щоліта спустошують, а люд, який не встигне сховатися в лісах, женуть у неволю. Що її чекає? Життя за мурами граду – як у порубі? В льосі? І той град раз по раз оточуватимуть своїми ордами чужинські хани? Від таких думок ставало й зовсім зле на душі. Саме тоді галичанка вперше збагнула, куди ж вона, у яке пекло їде із затишного свого і благополучного Галича…

На Сіверщину весна прийшла. Та, що її на Русі називають красна, себто гарна. (А втім, всі весни у нас гарні).

Земля вже прокинулась від зимової сплячки, зодяглася в розкішну сукню із квіток і зела. Все на Сіверщині ожило – ліси, переліски, гаї, діброви, луки, поля… Задзвеніли струмки, загаласувало птаство, небо і води налилися синькою.

Казали, це тому, що Ярило почав ночами ходити на Сіверщині. Бог природи, що пробуджується, покровитель зеленого князівства.

То був красний молодик – коли пішки ходив, коли на білому коні їздив. У білому вбранні, з вінком весняних квітів на русявій голові.

Ходить Ярило землею, де ступне – ярина росте, яріє, куди гляне – всюди квіти розкриваються, на ліс погляне – пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. Люди співали веснянок, у яких зверталися до Ярила з проханнями послати літо красне, урожай багатий.[17]

вернуться

17

Згадаймо, в «Снігуроньці» драматурга Островського (як і в однойменній опері Римського-Корсакова) хор співає:

Свет и сила —Бог Ярило.Красное солнце наше!Нет тебя в мире краше!А Купава тим часом вигукує:Когда его встречаем, жизни сила,Огонь любви горит у нас в очах.Любовь и жизнь – дары Ярилы-Солнца…