Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 31

І ходить Ярило, весну несе і на кого погляне, серце у того коханням спалахне. А торкнеться уві сні молодого хлопця – кров у нього закипить, дівку зачепить – як іскра, спалахне. І виходять надвечір дівчата й хлопці на Ярилове поле хороводи водити, пісень співати. Не зчуються, як і нічка промайне, як зорі згаснуть, а на травах ранкова роса засяє…

А де проїде Ярило у білій киреї з вінком квітів на голові – весна забуяє, весна-красна молодою господинею по землі іде. По весні всі святкують прихід Ярила, і свята звуться ті «ярилками». Але закінчаться вони – як і людське життя, хоч би яким воно було вдалим – похоронами. І «ярилки» закінчуються похороном Ярила. На початку літа, під час заговин на Петрівку похорон Ярила перетвориться на веселу забаву молодиць, куди дівчатам і хлопцям зась! Але це буде влітку, а по весні Яр-хміль, як ще його звали на Русі, ходив, пробуджуючи любов, жагу життя. А любові всі підвладні – хоч князь, хоч боярин, хоч смерд чи холоп. У кожного в серці Ярило пробудить любов. На любові ж і світ тримається. А на Русі й поготів.

Мандруючи Сіверщиною, завітав однієї нічки Ярило і в Новгород-Сіверський до князя Ігоря. Торкнувся його плеча – загорівся коханням молодий князь. І вже чекає-виглядає Єфросинію з далекого Галича, яка спішить до нього весільним поїздом, що зветься ще й «медовим».

А Ярило далі йшов – по Десні, по Сейму, по Острі, полями і лугами, лісами і гаями, а з ним вона – весна-красна. І вже на борзих конях примчали в Новгород-Сіверський огласники-вісники: князю! Княгиня Галицька під’їздить до граду твого стольного. Зустрічай її завтра біля брами.

Якось зненацька перед враженою Ярославною, коли валка зупинилася на узвишші, відкрилося дивне видиво: неозорими зеленими луками – яка ж бо мальовнича долина! – де там і там блищали озерця, мимо гаїв і перелісків плинув повноводий Сейм. А за ним, на високому правому березі, на п’яти його горбах, що здіймалися, як гігантські шоломи воїнів-русичів, оточене валами з дерев’яними стінами, освітлене лагідним сяйвом весняного сонця-Ярила, з’явилося місто…

Мить тому його ще не було, і ось воно виринуло з маєва і стало видиме, як на долоні.

– Путивль!.. Путивль!.. – почулися вигуки весільчан «медового поїзда» – Путивль – краса Божа!

Так ось він який, незнаний їй досі Путивль, який віднині і назавжди стане їй рідним…

– Коня! – вигукнула Ярославна, рожевіючи і сяючи. – Коня! Коня!..

Їй підвели гнідка, допомогли сісти, і дівчина в якомусь незнаному їй до того захваті й шаленстві погнала коня навстріч тому видиву над Сеймом, і охорона ледве встигала за нею.

– Путивль! Путивль!.. – вигукувала вона до міста на п’яти горбах. – Здрастуй, Путивль!.. Це я – твоя Ярославна! Так ось яка ти, Сіверщина, де на ігрищах, на піснях і танцях браві молодці умикають собі красунь – перед тим, правда, змовившись з ними. Це ж яка любов-ліпота! Приглянеться сіверяночка, домовились – і викрали.

І здалося їй на мить, що й Ігор за давнім сіверським звичаєм викрав її на ігрищах з танцями й піснями, а вона йому на те умикання згоду дала.

І такі сіверяни, дарма що вона їх ще не бачила, навіть почали їй подобатись. Хоч і умикають собі жіночок та дівчат, але ж за домовленістю з ними, за згодою…

Оце любов!

Справді – ліпота!

А навстріч їй на невидимих крилах вже летів малиновий передзвін…

«Медовий» поїзд галицької княгині вітали перед міською брамою.

І лагідно сяяло сонечко, і було так благословенно у світі білому, де щойно пройшов молодий Ярило. Сіверяни висипали за браму. На валах теж було повно люду, і всі товпилися – де ж вона, княгиня галицька?

Перед брамою з обох боків дороги вишикувалися комонники – чи не вся дружина молодого князя. З черленими щитами, в шоломах і зі списами в руках. І коні під ними, як змії, грають. І сам князь сидить на дужому коні, наче до борні вбраний. Золотий шолом на сонці сяє, на грудях лати сріблені, меч при боці, над князем стяги мають.

Зодягнений Ігор у зелений каптан трохи нижче колін, поверх нього корзно, синє з червоною підшивкою, застібнуте на правому плечі червоною запонкою із золотими відводами, підперезаний золотим поясом з чотирма кінцями. Взутий у гостроносі зелені чоботи, вицяцькувані золотом та сріблом. На голові – висока синя шапка з червоними навушниками – картинка!

У граді дзвони дзвонять.

Ось і «медовий» поїзд галицької княгині – всередині якого розкішна карета. Ігор скаче до карети. Зіскакує з коня і, ведучи його за повід, наближається до карети молодої княгині. І вже навстріч йому дружки-боярині виводять його обраницю – гарна Єфросинія! Справді красна, як сонечко сяє.

На княгині покривало, зав’язане під підборіддям, верхнє вбрання червоного кольору, з широкими рукавами, із зеленою смугою на подолі, підперезана золотим поясом, черевики на ній золоті, висока шапочка, що так і спалахує на сонці від коштовних каменів…

І вже жінки співають величальних пісень і всі разом вигукують: «А в нашому граді всі княгині раді!»

– Приходь до нас, Єфросинко, будеш нам за дитинку! – вигукують з другого краю.

І тут невідь-звідки вихоплюється гурт хлопців та дівчат у святкових вбраннях з вінками на голові. І враз щільним кільцем оточують молоду, взявшись за руки, не пускають до неї молодого.

– Викуп, князю, викуп!

Утворюють «ворота» і «запирають» за ними молоду княгиню, танцюють та піснями перегукуються. Одні заспівують:

Інші піснею запитують:

І хором вигукували:

– Викуп, князю, викуп!!. За княгиню щедрий викуп!!.

– А що ж ви хочете? – питає Ігор.

– Меду солоденького за княгиню молоденьку…

І звелів князь дати хлопцям і дівчатам барило меду вареного. І хлопці та дівчата розступилися, утворивши «ворота», і через них вийшла до молодого князя молода княгиня. А молодь пребадьоро заспівала:

А другий гурт виводить дзвінкими голосами:

Молоді пригорнулися одне до одного і пішли під браму, а з ними йшов княжий кінь, червоною китайкою накритий, а вже за конем посунули галицькі весільчани, які з поїздом «медовим» прибули… І задзвонили дзвони в Новгороді.

– Радуйся, люде хрещений! – вигукували там і там огласники. – Князь наш красний княгиню собі красну взяв!