Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 61

Звертається до Славутича-Дніпра:

Звертається до сонця:

Двадцять рядків в оригіналі жіночого плачу-моління-заклинання, і таке неймовірне враження!

Взагалі жанр «Слова» – незвичайний, адже в ньому поєднані жанрові ознаки ораторського твору і в той же час фольклорний сплав, – причитання, плачі, заклинання, міфологія, язичницька магія. Автор не стільки розповідає про події, перипетії походу, як розмірковує про те, що ж трапилось: висловлюючи своє відношення до нього, оцінює його і дивиться з думами про минуле і майбутнє своєї країни. Ось чому в поемі розповідь про теперішнє перебиває розповіддю, спогадами про минуле, роздумами про майбутнє.

Автор відчувається в кожному рядку поеми: і його пристрасна публіцистичність – засудження княжих міжусобиць, які несли горе народу й ослаблення Русі у боротьбі із зовнішніми ворогами.

«Слово» наповнене (навіть переповнене) різними звуками і голосами, що так таємничо линуть до нас із минулого, це – магія, що вражає й сьогодні і якій і сьогодні віриш.

«Що шумить, що дзвенить раннього рана перед зорями? Ігор полки повертає, адже жаль йому любого брата Всеволода. Бились день, бились другий, на третій день ополудні впали стяги Ігореві. Тут розлучилися брати на березі швидкої Каяли; тут кривавого вина не вистачило, тут бенкет докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Хилиться трава від жалю-печалі, а дерево в смутку до землі прихилилось.

Ось уже, браття, невеселий час настав, уже пустеля військо прикрила. Піднялась Обида в силах Даждь-Божого онука, ступила дівою на землю Трояню, сплеснула лебединими крилами на синьому морі у Дона, плеском злякала часи достатку. Затихла боротьба князів з поганими, адже сказав брат брату: «Це моє, і те моє теж». І стали князі про мале «це велике» мовити і самі собі біди кувати, а погані з усіх боків приходили з перемогами на землю Руську».

А струни гуслів Бояна і нині дзвенять. А дзвін мечів, хрипіння коней, стогони поранених на Каялі! А зітхання самого автора «О, Руська земле! Ти вже за горбом!»

І, зрештою, найпронизливіший, найщемкіший, найпоетичніший голос – плач Ярославни.

«У «Слові о полку Ігоревім» Ярославна з’являється в найтрагічніший момент оповіді: полки Ігоря розгромлені, він у полоні, половці, збадьорені успіхом, готові ринутись на Руську землю; заклики до князів заступитися за Русь, врятувати Ігоря здаються безнадійними, адже нема серед них згоди. «О, стогнати Руській землі…»

І ось на тлі цих стогонів,[35] що охопили всю землю, ніби перекриваючи суворі докори Святослава і даремні заклики самого автора, лунає голос Ярославни: із фортечної стіни у Путивлі – вона в один і в той же час оплакує загиблих, поранених, полонених, докоряє вітрові і сонцю за те, що не допомогли війську мужа, і висловлює надію на повернення. Це плач-тужіння, плач-заклинання, він увесь пронизаний язичницьким сприйняттям світу і вірою, що відгукнуться сили природи на страждання людей», – Б. Путилов.

Зауважимо, «що Ярославні ніби відомі важливі деталі нещасливого походу: вона тут, але знає, що вітер під час битви дув з половецького боку, посилюючи політ ворожих стріл, і що у безводних степах воїни мужа страждали від спраги; і вона називає ту ж ріку Каялу, на берегах якої розлучилися брати.

Разом із звертанням до природних сил і стихій у плачі Ярославни згадується, як не дивно, і реальна історична подія: за два роки до поразки Ігоря об’єднане військо руських князів здійснило успішний похід, що закінчився взяттям у полон Коб’яка, половецького хана.

…А тепер про те, якою силою автор «Слова» наділяє моління Ярославни. Відразу ж після заключних фраз плачу йде розповідь про врятування Ігоря з полону: «Присунуло море з опівночі, ідуть смерчі хмарами, Ігорю-князю Бог путь показує із землі Половецької в землю Руську…»

Невідомий автор поеми не сумнівається: випробуваний засіб звертання до природних сил – вітра, сонця, Дніпра – допомогло: плач-замовляння виявив свій магічний вплив, і тут же новий помічник виникає: «Бог… в землю Руську вивів…»

А краще сказати – Ігоря повернули до «отчого золотого столу» любов і сила почуттів Ярославни».

Плач-тужіння Ярославни у «Слові о полку Ігоревім» – це наша своєрідна Пісня пісень, як називається біблійна книга староєврейського царя Соломона (993–952 до н.е.). Це, власне, збірка любовних гімнів, у яких Суламіф звертається до коханого:

«Поклади мене, як печать, на серце твоє, на тіло твоє; бо сильна, як смерть, любов…»

Але Пісня пісень з часом набула ще й переносного значення і означає найбільш довершений твір, тож такою давньоруською Піснею пісень і є плач-тужіння Ярославни у «Слові», що йому вже пішло дев’яте століття, а воно все таке ж – нев’янучно-невмируще, ніби ж учора створене…

З Інтернет-видання:

«Звернення Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігорю втекти з полону. Автор з великою любов’ю, симпатією, захопленням описує нам цю жінку в невеликому епізоді. Який же треба було мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається поетичною красою, найславнішим, обвитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Художник застосовує ніжні поетичні вислови: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пронизана патріотизмом. Вона і політично свідома жінка, адже оплакує не лише Ігоря, але й воїнів, співчуває руським жінкам. Вірить Ярославна в чудодійну силу Каяли-ріки. Обмию князеві криваві рани на тілі його сильному! В художній літературі і в фольклорі ми часто зустрічаємо порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві птахи символізують трагічну долю жінки. «Автор «Слова» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в пекло, аби лишень тільки врятувати Ігоря. Весь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть зважується на нарікання до тих, які заважають князю: о вітре-вітрило! Чому, господине, силою вієш? Чому посилаєш ханські стріли на крилах своїх легких? Проти воїнів мого милого? До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: принеси ж ти до мене мого милого… Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно випрошувати йому життя не у людей, а в сил природи. Це відчай, остання надія. І вже змучена проханнями, звертається до Сонця… І природа ніби отямилась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, вона, природа, теж не байдужа до її туги: опівночі море заграло, мгла йде стовпами, вихорами, Ігорю-князю Бог вказує путь із землі Половецької в землю Руську. Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям подружнім своїм союзом слідувати прикладу цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного…»

35

У «Слові» «плачі» згадуються не менше п’яти разів (підрахунок Д. Лихачова): плач Ярославни, плач жінок руських воїнів, які полягли в поході Ігоря, плач матері Ростислава. Плач автор «Слова» має на увазі й тоді, коли говорить про стогони Києва і Чернігова, і всієї Руської землі після невдалого походу Ігоря. Двічі наводить автор і самі плачі: плач Ярославни і плач руських жінок. А скільки разів він, відволікаючись від розповіді, вдається до ліричних вигуків, що характерні для плачів.