Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 62

…І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто останньою не стане. Бо лунає і лунатиме вічно:

А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна.

Іншого жінкам нашим і не дано.

Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер…

Але що тоді, що тепер, що завтра-позавтра і завжди в будучині слово наших Ярославн рятуватиме нас, адже й справді, як воно пролунає, «серце б’ється – оживає. Як їх почує».

Тож лунало й лунатиме благання – як молитва:

II

А раптом це – поетичний образ, а справжня назва річки Сюурлій?

…Тут розбите військо Ігоря, тут закінчився його похід. На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій… Сюди готова була полетіти Ярославна…

Справді, читаючи звертання (плач-тужіння-заклинання) Ярославни до трьох сил природи – вітру, Дніпра і сонця, – можна лише дивуватися: Ярославні «ніби відомі важливі деталі нещасливого походу», вона знає – перебуваючи в Путивлі на валу, – що вітер під час битви дув з половецького боку, – підступний вітер-вітрище! – посилюючи цим політ ворожих стріл; що у безводних степах воїни мужа потерпали від спраги; і вона навіть знала ту річку, на березі якої й полягло руське військо, а князь потрапив у полон – Каяла їй ймення. Ніхто й нині не відає, як насправді називали ту річку і де саме вона текла, а Ярославна тоді, у травні 1185 року, знала!

У той день – у Путивлі перебуваючи, – знала, що річка зветься Каяла, і що саме там відшуміла-відклекотіла кривава січа.

Знала, бо…

Бо складається таке враження, що вона все це бачила – на власні очі! Бачила Каялу, придонські сухі степи, саму битву спостерігала, відчувала спрагу і спеку, бачила, як вели мужа в полон… Хоча, звісно, з валів Путивля вона не могла те бачити, що відбувалося за сотні й сотні верст, але бачила. Якщо судити з її плачу.

Наче й справді була там, на березі Каяли (чула, що так половці називали ту річку, а за ними й русичі), бачила все з гори, з висоти, сама залишаючись незримою, бачила те побоїще, що клекотіло на березі Каяли. Бачила те, про що через роки розповідатиме автор «Слова»:

Є згадка, що й князь Ігор бачив свою кохану княгиню під час битви на березі Каяли. Власне, чув її голос…

Про це мовиться в переспіві «Слова» Заболоцького Миколи Олександровича, російського радянського поета:

Що вона була на загадковій Каялі і бачила пораненого князя – його ж там і справді поранили, звідки вона могла про це знати? – свідчить і перша строфа (перші шість рядків із двадцяти) її плачу на путивльських валах у Т. Шевченка:

І Ярославна полетіла. (Вживаю це слово тут без лапок). В незнану їй Половеччину, у степи до Дону великого, на берег Каяли, де все й побачила на власні очі, де й тужила – ось чому Ігор там, під час битви, чув її голос.

Полетіла вона зозулею, чи, як на тодішній мові, – зигзицею…

І це не якась там… фантазія. Не фантастика. Не містика.

Хоча… Можливо, й містика. Можливо, й фантастика. Але – реальна.

Коли чогось хочеться – душа дуже, дуже хоче, а не можеш, то… можеш.

Існують у фольклорі (зокрема у дитячому, а це значить, чистому, щирому, правдивому) так звані заклички, пісенні звертання до природи з проханням сприяння, допомоги. Вони пов’язані з прадавньою вірою давньої людини в магічну силу слова.

Пригадуєте дитячу пісеньку з циклу закличок: «Дощику, дощику, припусти, припусти…» Співали діти хором, і літній дощик неодмінно припускав, зважаючи на їхні прохання… Існують дитячі заклички, звернені до комах, до рослин, до тварин, до води, до сонечка, вітру тощо. Ці заклички по-народному мудрі і по-дитячому наївні, вони облагороджували серце, виховували доброту і чуйність…

У дорослих були свої замовляння (нині майже забуті, бо ми відірвалися від матері-природи і тому втратили з нею зв’язок, і тому наші прохання тепер не збуваються) – теж магічні слова, що мали чаклунську силу і якими замовляли кого-, що-небудь… І в основі багатьох замовлянь знаходиться космічне (природне) і людське у взаємозв’язку (тіло – земля, кров – вода, волосся – рослини, зір (очі) – сонце, дихання (душа) – вітер, голова – небо тощо). У замовляннях, як і в міфах, згадуються божества, злі духи тощо. Умовно вони поділяються на господарські (на добрий урожай, дощ, успішне полювання чи рибальство тощо), лікувальні (на забезпечення здоров’я), родинно-побутові (зміцнення розуму, сім’ї, удачі) суспільно-громадські (проти ворогів).

Своєрідними замовляннями були й колискові пісні:

Романтикою овіяні дівчачі замовляння (присушки). Ними дівчата «привертали» до себе коханих. Зверталися й до природи:

«Добрий день тобі, сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу, перед усім миром, перед усім миром християнським – добротою, красотою, любощами й милощами. Яке ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична й прекрасна перед усім миром».