Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 93

93

Тесі стискає плече Ло-Ло холодними пальцями — А як же протитечія?

Але Ло-Ло тріпає головою — Протитечія — це ще краще! Вона нас піднесе просто до корабля!

Нема більше часу на балачки. Одоробло-жаба знову готове плигнути. І вони розуміють, що, хоч воно й не може бути справжнім, воно якимсь чином справжнє. Воно їх може вбити. Краще шукати спасіння у воді. Не розмикаючи рук, одвертаються і кидаються у caldo. Вони не відривають очей від стрункого білого судна, що погойдується на якорі так близько. Безперечно, їх піднімуть на борт, і хтось передасть з корабля на берег радіограму, щоб зателефонували до Гнізда. «Ми тут виловили парочку русалочок, — скажуть вони. — Вам там такі, бува, не потрібні?»

Відбійна течія розриває їхнє рукостискання. Вона безжальна, і першою тоне Ло-Ло, бо вона борсалася відчайдушніше. Тесі почула, як вона двічі крикнула. Перший раз —рятуйте. Другий, вже втративши сили — ім’я своєї сестри.

Тим часом Тесі тримається на плаву, і по капризу протитечії її тягне прямо до корабля. Кілька чарівних хвилин вона відчуває себе ніби на серферній дошці, слабенько борсаючись по-собачому, вона просувається, мов з підвісним мотором. Відтак, за мить до того, як знизу надходить холодніша течія і хапає її за литки, вона бачить, що корабель перетворюється на...

Оцю-то картину я і малював не раз, а знову, й знову, й знову.

Білість корабельного корпусу не те, щоб зникає, вона всмоктується всередину, мов кров, що позбавляє рум’янцю щоки переляканої людини. Ванти повисають лахміттям. Яскраві мідні частини тьмяніють. Вивалюється скло з ілюмінаторів кормової рубки. Вся палуба від носа до корми на очах перетворюється на звалище сміття і мотлоху. Насправді вона такою була й раніше. Просто Тесі цього не бачила. Тепер вона бачить.

Тепер вона вірить.

З трюму з’являється щось. Воно перехиляється через поручні і звідти зирить на дівчинку. Сутулий силует у червонім балахоні з каптуром. Волосся, що можливо, й не волосся зовсім, волого метляється по боках розтанулого обличчя. Жовтими руками воно вчепилося в потріскану, зогнилу деревину. Відтак рука підіймається.

Воно махає дівчинці, котра ось-ось ПРОПАДЕ.

Воно каже — Іди до мене, дитино.

І, потопаючи, Тесі Істлейк здогадується — Це — ЖІНКА.

Вона тоне. А чи відчуває вона, як все ще теплими руками її хапає за ноги і тягне донизу її щойно померла сестричка?

Так, звісно, що так. Безумовно.

Вірити — це також відчувати.

Будь-який художник вам про це скаже.

13 — ВИСТАВКА

— 1 —

Одного дня, якщо ви живете вже доволі довго, і машинерія у вашій голові працює нормально, ви згадаєте останню гарну подію, що колись трапилася у вашому житті. Це не песимістичні теревені, а просто логіка. Сподіваюся, на мене попереду ще чекають гарні події — не було б сенсу жити далі, аби я вирішив, що їх уже не буде, — проте паузи між ними довшають. Останню я пам’ятаю ясно. Вона трапилася трохи більш ніж чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, в галереї «Ското». Між трьома чвертями після сьомої і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Я пам’ятаю час, бо безперестанно поглядав на годинник. Галерея вже була переповнена народом під зав’язку, а може, й більше, але моя родина ще не з’явилася. Я бачився з Іллі й Пам удень, а Ваєрмен запевняв мене, що літак Мелінди прибуде вчасно, але чомусь того вечора я ніяк не міг їх дочекатися. І додзвонитися до них не міг.

У залі ліворуч від мене, де містився бар, а також висіли вісім картин «Захід з...», людей юрмилося найбільше, тріо з місцевої консерваторії пілікало похоронну версію мелодії «Мій забавний Валентин»[321]. Мері Айр (з бокалом шампанського в руці, але абсолютно твереза) просторікувала про щось мистецьке невеличкому натовпу уважних слухачів. У більшому залі праворуч діяв шведський стіл. Там на одній стіні висіли «Троянди, що ростуть з мушель» іполотно з назвою «Я бачу Місяць»; на іншій — три види дороги на Думі. Я помітив, як кілька глядачів знімали їх камерами своїх мобільних телефонів, хоча прямо при вході на тринозі висіло попередження, що всякі зйомки заборонено.

Я сказав про це пробігаючому повз мене Джимі Йошида, і він кивнув, хоча його цей факт явно не розсердив і навіть не роздратував, а скоріше потішив.

— Тут таю багато людей, які ніколи не відзначалися цікавістю до мистецтва, багатьох я навіть взагалі не знаю, — сказав він. — Такого натовпу в нас ще ніколи не збиралося.

— Це погано?

— Навпаки, гарно! Але після довгих років намагань нашої компанії триматися свого курсу в бурхливій течії, дивно спостерігати, куди нас врешті винесло.

Центральний зал в галереї «Ското» був великим, але цього вечора навіть він був переповненим. Попри те, що в бічних альковах пропонувалася їжа, випивка і музика, найбільше гостей кінець-кінцем тіснилося тут. Тут, прямо по центру приміщення, на ледь видимих шнурах, висіла серія «Дівчина і Корабель». Картина «Ваєрмен дивиться на захід» висілана протилежній стіні. Тільки її і «Дівчину і Корабель №8» я помітив наліпкою «не дім продажу». «Ваєрмена», бо портрет належав йому, а «№8» просто тому, що не міг з нею розлучитися.

— У вас поганий настрій, бос? — виринув зліва Ейнджел Слоботнік, як завжди не зважаючи на стусана, отриманого в бік ліктем від своєї дружини.

— Ні, — відповів я. — Бадьорості мені більш ніж вистачає, просто...

Якийсь чоловік у не менш як двохтисячедоларовому костюмі опинився переді мною з простягнутою рукою.

— Містере Фрімантле, мене звуть Генрі Вестік, Перший банк і Траст Сарасоти. Приватні рахунки. Це дивовижно, феноменально. Я просто вражений.

— Дякую, — кивнув я, дивуючись, як це він не додав ВИ НЕ ПОВИННІ ЗУПИНЯТИСЯ. — Дуже люб’язно з вашого боку.

У нього в пальцях з’явилася бізнес-картка. Він висмикнув її звідкілясь, мов вуличний фокусник гральну карту. Він явно міг би фахово цим займатися, якби вуличні фокусники носили костюми Армані.

— Якщо я можу щось для вас зробити. На звороті я написав усі мої телефонні номери — домашній, мобільний, офісний.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — повторив я. Більше нічого мені не приходило в голову, а що, врешті-решт, міг від мене очікувати цей містер Вестік? Що я подзвоню йому додому і знову подякую? Попрохаю позику під заставу якоїсь зі своїх картин?

— Можна я підійду пізніше зі своєю дружиною, щоб познайомити вас? — спитав він і тут я помітив вираз у його очах. Не точно такий, як в очах у Ваєрмена, коли він усвідомив, що це я заблокував дихання Цукерці Брауну, але дуже схожий. Так, ніби Вестік мене трохи побоювався.

— Авжеж, — відповів я і він зник.

— А колись ви зводили будівлі банків для таких от хлопців, а потім доводилося з ними воювати, бо їм не хотілося сплачувати ваші витрати понад кошторису, — нагадав Ейнджел. Дешевий костюм на ньому, здавалося, ось-ось лусне одночасно в дев’яти місцях, мов шкіра на Неймовірному Халку[322]. — Ма’ть, у старі часи він аби навіть помітив вас, то хіба що як якогось жебрака, на котрого й хвилини не варто витрачати. Тепер він дивиться на вас так, ніби ви серете ременями з золотими пряжками.

— Ейнджеле, вгомонися! — скрикнула Гелен Слоботнік, штурхаючи його ліктем у бік і одночасно намагаючись вихопити в нього бокал з шампанським. Він незворушно відвів руку з бокалом поза межі її досягнення.

— Бос, скажіть їй, що це правда.

— Гадаю, десь близько до того, — промовив я.

І не лише в банкіра я помітив цей погляд. Жінки, вони... ой леле. Зустрічаючись з ними очима, я бачив, як вони тануть, ніби уявляючи собі, як я обійматиму їх однією рукою. Схоже на якесь шаленство, проте...

вернуться

321

My Funny Valentine — тема з бродвейського мюзиклу 1937 року «Babes in Arms» (автори Ричард Роджерс-Лоренс Харт), яка стала одною з найпопулярніших мелодій в світі, джазовим стандартом.

вернуться

322

Inredible Hulk — неймовірно м’язистий здоровань, невмирущий персонаж коміксів, телесеріалів, мультиків, кінофільмів, комп’ютерних ігор.