Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 82

Небезпек навколо вистачає, бо куди не кинь оком — хімічні заводи. Взяти хоча б нафтопереробний, де у нафтопроводі вже закачана нафта і велика кількість ємностей з небезпечними речовинами, які теж несуть загрозу при пожежі. У Рубіжному ще більш небезпечним є завод «Зоря», де виробляється вибухова речовина тротил. Один невірний постріл — і спустошаться три міста, а у мешканців нема навіть протигазів, люди не проінструктовані і зовсім не мають уявлення, що робити у таких випадках. А вибухи щодня й щоночі частішали і ставали все гучнішими.

— Тьотьо! — Настя почула внизу дитячий голос.

Їй двома руками привітно махали близнюки Саша і Паша. З півроку тому їхні батьки придбали квартиру в третьому під’їзді, тож хлопчаки часто гуляли у дворі і Настя навесні з ними познайомилася.

— Вітаю, Кульбабки! — крикнула їм Настя і також помахала.

Шестирічні хлопчики були копіями одне одного: веселі, жваві, синьоокі, з дрібним ластовинням на носі і з білявими кучерями. Вітри роздмухували м’яке дитяче волосся і їхні голівки ставали схожі на пухнасті кульбабки після цвітіння, тому Настя близнюків назвала Кульбабками. Крім того, вона ніяк не могла второпати, хто з них Саша, а хто Паша, і, щоб не образити дітей, зазвичай називала їх Кульбабками, а їм сподобалось. Від дітей Настя по «великому секрету» дізналася, що батько пішов добровольцем на війну. Іноді Настя зустрічала матір хлопчаків і віталася з нею. Кульбабки розповіли, що приїжджала до них бабуся і подарувала кожному велосипед, тож тепер діти часто каталися по вулиці. Зараз вони були без велосипедів, але з маленьким песиком, якого нещодавно підібрали на вулиці, як вони сказали: «У нас добра мама, вона дозволила Чіпа залишити вдома».

— Куди йдете? — спитала Настя дітей.

— Гуляти! Поведемо Чіпа на площу, — пояснив один із хлопчаків.

— Він ще там не був, — пояснив інший.

— Далеко не заходьте, бо мама буде сваритися!

— Знаємо! — в один голос відповіли близнюки і, щебечучи про щось своє дитяче, пішли у бік площі Перемоги.

Настя провела поглядом дітей і повернулася в помешкання. Вона дістала каструлю з холодильника — там залишилося трохи відварених макаронів, більше нічого не було. Взяла сумку й пішла в магазин, добре, що супермаркет АТБ зовсім поруч, у сусідньому будинку, на першому поверсі готелю «Центральний».

У магазині й до цього було негусто на полицях, але зараз порожнеча Настю здивувала. Складалося враження, що вона опинилася у лихих дев’яностих, коли на полицях вітер гуляв. Горілки вдосталь, проте деякі вітрини взагалі не було чим заставити, то продавці в один ряд розклали пачки з печивом одного виду, на іншій — вафлі, з усіх морозильних камер залишилася працювати лише одна, в яку склали рештки всього. Кава також зникла, але ще був невеликий вибір дорого чаю в пачках. Ані ковбаси, ані м’яса, лише продукти з великим терміном придатності. «Невесело», — подумала Настя і свій вибір зупинила на пачці рису, пляшці олії та банці консерви.

Жінка зварила пісний суп із «сардинами з додаванням олії», покликала обідати своїх чоловіків.

— Потрібно негайно з’їздити в «Сільпо» і закупити про запас продуктів, — сказала вона і розповіла про порожні полиці АТБ. — Мені потрібна буде ваша допомога.

— Хочеш скупити весь супермаркет? — посміхнувся Валерій.

— Може, будемо сидіти голодними?

— Сьогодні нема продуктів, а завтра завезуть.

— Ти вважаєш, що є охочі везти продукти харчування в окуповане місто?

— До цього часу возили, — сказав Валерій, сьорбаючи суп.

— Вантажівки з продуктами вже не раз грабували бойовики, — нагадала Настя, — а зараз навколо точаться бої, то тут, то там перекривають дороги… Небагато охочих знайдеться водіїв, щоб ризикнуть бути або пограбованими, або вбитими. Потрібно негайно зробити запаси бодай на якийсь час.

— Згоден з мамою, — втрутився у розмову Геннадій. — Завтра ми всі разом поїдемо в «Сільпо».

Доїсти не встигли, коли пролунало кілька вибухів.

— Схоже, що снаряди розірвалися десь зовсім поруч, — сказав Геннадій.

Настя вийшла на балкон, прислухалася. Схоже, що бахало десь недалеко, у самому місті. Стихло несподівано, як і почалося. І знову всі схопили мобільні телефони і почали обдзвонювати знайомих, щоб дізнатися, де стріляли, але вдалося тільки почути, що справді звідкілясь стріляли по місту в районі МЖК «Мрія». Там був будинок, де мешкав Вадим. Настя одразу ж набрала його номер, але телефон був вимкнений.

— Щось сталося з Вадимом, — сказала Настя чоловікам. — Ми повинні поїхати до нього.

— Якщо там негаразди, то міг би подзвонити, а не відключати телефон, — роздратовано кинув Валерій і відмовився їхати до друга.

Настя вся тремтіла від хвилювання, серцем відчула, що трапилась біда, тому викликала таксі, і за п’ять хвилин авто вже мчало її з сином у напрямку МЖК.

— Що трапилося? Хто стріляв? — спитала Настя таксиста, бо до них першими доходять всі новини.

— Не знаєте? Укропи давно не стріляли, накопичили снарядів, тож вирішили їх позбутися, — охоче пояснив балакучий таксист. — Напевно, з Варварівки хотіли влучити з мінометів по щедрищанському блокпосту, але не навчені, невмілі, то попали по місту.

— Куди саме? — тремтячим голосом спитала Настя.

— На територію інтернату, — сказав чоловік, — добре, що діти зараз в Одесі в таборі. Кажуть, що вікна повилітали аж бігом!

— І все?

— Ще влучили в приміщення шкірвендиспансеру, але ніхто там не постраждав, а ось кілька гаражів, машин біля будинків побило, — продовжував розповідати таксист. — А ще на вулиці Леніна попали в будинок «Мрії».

— У який? — впалим голосом спитала жінка.

— Достеменно не знаю, але наші хлопці сказали, що снаряд влетів прямісінько у квартиру на третьому поверсі, знесло ріг будинку, але жертв нема. Ви уявляєте, що творять укри?!

Настя вже нічого не чула і не хотіла слухати базікання таксиста. Він сказав, що снаряд розірвався у квартирі на третьому поверсі, а Вадим живе на першому, тож є надія, що він не постраждав. А якщо під час обстрілу був не вдома, а поблизу будинку?..

— Мамо, приїхали, — голос сина повернув Настю до реальності.

Поблизу будинку, де мешкав Вадим, було людно. Навколо на землі повно розбитого скла, шматки балкону та цеглини розкидані довкіл. У будинку відвалений кут, багато вікон зяяли дірами, але найбільша діра завбільшки з цілу квартиру була на третьому поверсі над помешканням Вадима.

Настя швидко пішла до будинку. Вхідні металеві двері зірвало з петель, і вони валялися неподалік. Настя смикнула ручку — двері до Вадимової квартири були незамкнені. Чоловік сидів посеред кімнати на стільці і дивився на вулицю крізь вікно без шибок.

— З тобою все гаразд? — схвильовано спитала Настя.

Чоловік ніби прокинувся від сну, подивився на Настю, на Геннадія і кволо посміхнувся.

— Краще не буває.

— Ти не поранений?

— Мене не було вдома, коли це сталося. Вибач, що вимкнув телефон, — звернувся він до Насті. — Мені потрібен був час, щоб прийти до тями. Вибач.

— Добре, що все обійшлося.

— Дядьку Вадиме, я почну прибирати? — сказав Геннадій і, не чекаючи відповіді, почав віником згрібати розбите скло.

— Можеш розповісти, що сталося? — звернулася Настя до Вадима.

— Ходімо на кухню, ти мені завариш чай, а я розповім.

На кухні також повилітали шибки, всюди були уламки скла та відвалена штукатурка. Настя рушником змела скло зі столу та стільців, поставила чайник на плиту.

— Мелють, що Нацгвардія обстріляла місто, — почала Настя розмову.

— Одразу після обстрілів примчались козачки, визбирали всі осколки і швидко звідси поїхали, — сказав Вадим. — Це про щось тобі говорить?

— Намагаються щось приховати?

— Слушна думка. Наші війська стоять поблизу Варварівки, а звідти сюди кілометрів чотирнадцять, і поблизу Старої Краснянки — це сімнадцять кілометрів. З міномета не міг снаряд сюди долетіти, — пояснив чоловік. — Я це знаю, бо був на службі, до того ж не треба великий розум мати, щоб подивитися на пошкодження будинків і визначити, з якого боку стріляли. Без краплі вагання скажу тобі, що стріляли з боку блокпосту бойовиків.