Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 83

— Я теж не повірила, що наша армія стріляла у своїх людей. На третьому поверсі ніхто не постраждав?

— Ні, мешканці квартири поїхали до батьків у Кремінну, — сказав Вадим. — Уяви, вони щойно зробили капітальний ремонт своєї трикімнатної квартири, купили нові меблі.

— Так, — протяжно мовила Настя, — повернуться люди додому, а на них чекає великий «сюприз».

Настя налила чай, поставила перед чоловіком, сама стала позаду нього і задивилася у вікно на пошкоджений легковик поруч з будинком.

— Пий, поки гарячий, — сказала вона і поцікавилася: — Дуже розбита квартира на третьому поверсі?

— Стіни ніби хто навмисне глибоко поштрикав кожні п’ять сантиметрів.

— Не пощастило людям.

— Це не їм, а мені не пощастило, — задумливо і тихо промовив чоловік.

— Чому? Вікна можна замінити, це не страшно.

— Страшно те, що не був у тій сусідській квартирі під час обстрілу. І цього разу мені не пощастило.

Настя зробила невеликий крок вперед, підійшла впритул до Вадима, поклала руки йому на плечі. Вона була від чоловіка так близько, що відчувала запах його тіла та парфумів і в неї одразу зашуміло, задзвеніло в голові, по тілу розлилася тепла хвиля.

— Що таке наше життя? — сказала вона схвильованим стишеним голосом. — Сплетіння подій, коли погані змінюються хорошими. Сьогодні здається, що життя втратило сенс і нема чого і задля кого жити, а завтра саме життя повернеться до тебе усмішкою сина.

Вона чула, як від хвилювання здригнулося тіло Вадима, ніби по ньому пройшов струм, як у чашці дрібно задзвеніла ложечка. Він поставив чашку на стіл, повернув голову і легенько торкнувся гарячими губами її пальців. Від того дотику Настю обдало жаром і в очах загубилася сльозинка.

— Дякую, — прошепотів він, і Настя проковтнула клубок, що застряг у горлі і заважав дихати.

Розділ 60

Побачені порожні полиці в супермаркеті «Сільпо» Настю здивували. Вона не очікувала великого, як раніше, асортименту продуктових товарів, але щоб зникло все необхідне — це було несподіванкою. Покупці нишпорили поміж прилавками, складаючи у кошики залишки товарів. Ще були в асортименті дорогі продукти, які пересічним громадянам і раніше були не по кишені, а в час невиплат зарплат і неможливості забрати з банків заощадження від них віддалилися ще більше. Годі було й думати, щоб наповнити пакети, яких Настя прихопила багато, ваговими крупами, макаронними виробами та борошном — комірки були порожні.

— Здається, ми спізнилися, — сказав Геннадій, ходячи з батьком за матір’ю.

— Можна подивитися фасовку, — запропонував Валерій, — буде трохи дорожче, але що поробиш?

Настя підійшла до полиць, де були розкладені крупи, але там залишилися лише рис і гречка за неймовірними цінами. Напівпорожні полиці також розглядала згорблена бабця в картатій хустині і підсліпувато намагалася прочитати цінники. Настя поміж дорогих пакетиків рису помітила один дешевий, що якимось чином примостився серед дорогих. Вона схопила його з-під носа старої і поклала у свій кошик. Зробивши невеселу екскурсію, родина купила кілька баночок консервів, пачку сухих дріжджів, банку кави. З супермаркету вийшли незадоволеними.

— Мамо, я до Оксанки, — сказав на тролейбусній зупинці Геннадій.

— А я поїду до Вадима, — сказав чоловік, — сама донесеш сумки.

— Нести нема чого, — відповіла Настя.

У напівпорожньому тролейбусі вона сіла біля вікна, поставила на коліна легкий пакет з харчами. Настя лаяла себе, що раніше не запаслася продуктами, бо бачила сама, як щодня асортимент бідніє, і все сподівалася на краще. Усі давно звикли йти до магазину лише тоді, коли холодильник та шафки зовсім спорожніють, і бачити пусті полиці у наш час було дико. Придбали дріжджі — це вже добре, залишається купити борошна, щоб пекти вдома хліб, якщо буде потрібно. Хлібобулочні вироби ще були по магазинах, хоча й у невеликому асортименті, а що далі буде — невідомо. Вдома майже не залишилося крупів, добре, що хоч пачку рису дешевого придбала.

З голови не йшла старенька скоцюрблена жіночка, яка намагалася щось купити дешевеньке, можливо, за останні свої копійки, а вона вихопила в неї з-під носа пачку рису і тепер радіє. Настю кинуло в жар. Було бридко і соромно перед собою за такий вчинок. Вона ненавиділа себе і ладна була повернутися, щоб знайти бабцю і віддати ту кляту пачку безкоштовно. Звідки такий егоїзм? Недарма у народі кажуть, що своя сорочка ближче до тіла. І як піднялася рука? Що з нами трапилося? Тільки побачила порожні полиці — і забула про милосердя? Спрацював інстинкт самозбереження? Так не голодна ж! Незадоволення собою, навіть відраза, неймовірний сором пекли ізсередини так, ніби її привселюдно облили помиями. Тепер до кінця своїх днів буде стояти перед очима бідна жіночка у картатій хустині, яка не змогла знайти нічого з продуктів собі по кишені.

— Зачекайте! Я виходжу! — крикнула Настя ледь не проґавивши свою зупинку.

— Заснула, чи що? — невдоволено пробубніла кондуктор.

На протилежному боці дороги, на площі Перемоги, Настя здалеку помітила Кульбабок, які каталися на велосипедах, а за ними бігало цуценя. Не поспішаючи, поринувши у свої невеселі думки, Настя пішла додому. У небі почувся гуркіт. Два літаки кружляли над містом, потім зникли з очей і знову прогуділи над головами. Насті стало тривожно. Вона дійшла до рогу будинку, коли помітила Семенівну. Жінка, перевалюючись з боку на бік, підтюпцем бігла додому.

— Чого стоїш, роззявивши рота? — важко дихаючи, сказала жінка Насті. — Тікай швидше, бомбити нас будуть!

Настя не встигла відповісти, як один літак на зниженій висоті гучно заревів над головою й одразу з усіх боків запрацювали ПЗРК[17], затріщали автоматні черги. Почулося гучне тріскотіння, і з літака вилетіли захисні червоні спалахи, розсипалися по небу. Почувся віддалений звук сирени з боку Лисичанська, і раптом усі звуки міста розірвало кілька потужних вибухів. Напевно, літак випустив ракети десь на Пролетарії, де була тренувальна та ремонтна база терористів.

— Давай, рідненький, давай! — сказала Настя, і знову пролунав потужний вибух і нескінченна тріскотня з усіх блокпостів навколо.

Настя ніколи й не думала, що так зрадіє обстрілам. Вибухи руйнівні, після них — розвалини та смерті, але кожен вибух — ще один крок до перемоги. З вулиць швидко зникли люди, і хтось уже біг з будинків у бік бомбосховища. Настя стояла, вслухаючись у голосні звуки, коли помітила близнюків, які з усіх сил крутили педалі велосипедів, а за ними біг Чіп. Перелякані діти перетинали дорогу, тікаючи від шаленого голосу війни.

— Ну давай, швидше! Сашо, не відставай! — гукав один із них свого брата.

Саша їхав позаду, постійно озираючись на цуценя, яке не встигало бігти за хлопчиками, і, мало не плачучи, благав:

— Чіп, рідненький, швидше, прошу тебе, не відставай!

— Кульбабки, додому біжіть! — крикнула їм Настя.

З розширеними від жаху оченятами діти промчали повз Настю, і вона також поспішила додому. Вдома жінка поставила консерви в холодильник, а в стіл пожбурила ненависну пачку рису — геть з очей, щоб не нагадувала про її підлість. Їй хотілося змити з себе бруд ганебного вчинку, але води у крані не було. Настя прихопила з собою пачку цигарок і пішла на балкон. Понад годину вона вслухалася в гул спустілого міста, чекаючи на нові вибухи, але все стихло. Ніде нікого, ніби ніколи й не було роз’ятреної вулиці і натовпу людей. Ні машин, ні тролейбусів, ні всюдисущих таксі. З’явилися перші перехожі — вийшли з магазинів покупці, за ними почали повертатися з підвалів та бомбосховищ люди, пішли у своїх справах мешканці будинків. З магазину навпроти вийшла прибиральниця і заповзято взялася шкребти віником асфальт біля ґанку. Війна погриміла, погепала, полякала — і знову місто поверталося до свого звичного життя. Вийшли гратися на вулицю діти, з дач поверталися на велосипедах чоловіки, звично загриміли старі тролейбуси.

17

ПЗРК — переносний зенітно-ракетний комплекс.