Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 101

Що в нас було?

                             Любов і літо.

Любов і літо без тривог.

Оце і все. А взагалі-то

Не так і мало, як на двох.

Ось наші ночі серпень вижне,

Прокотить вересень громи,

І вродить небо дивовижне

Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,

І літо гратиме в лото.

І знов сплете на спицях плітку

Сторукий велетень — Ніхто.

І в цьому днів круговороті,

Де все минати поспіша,

Як та пташиночка на дроті,

Спочине стомлена душа.

"Що доля нелегка, — в цім користь і своя є..."

*  *  *

Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

"Що ж, авторучка — це не шабля з піхов..."

*  *  *

Що ж, авторучка — це не шабля з піхов.

Ворожа кров не бризне з-під пера.

І лиє дощ. І гетьман не приїхав.

Неслушний час. І все-таки пора.

Пора, пора!

Живеться, як на Етні.

Ганьбу віків лиш магма відпере.

Це лиш слова. Зате вони безсмертні.

Вгамуйте лють. Їх куля не бере.

ЩОСЬ НА ЗРАЗОК БАЛАДИ, —

ЯК ВИЙШЛИ БУКВИ З-ПІД МОЄЇ ВЛАДИ

Було таке. Я мусила збрехать.

Не те, щоб як, — всього на півсторінки.

А букви раптом почали зітхать,

то та, то та тікать навперемінки.

Приміром, так. Беру я те перо.

І той папір. Писати хочу слово.

А буква «П», печальна, як П’єро,

Пробачте, — каже, — я тут випадково.

Примхливе «Р», перлина парижан,

зробило враз акробатичний номер.

Кружляло «Ж», жахливе, мов кажан,

а «Ц» і «Ч» присіли, наче гноми.

Сичало «С», мов кобра на хвості.

Шкварчало «Ш», і «Ф» взялося в боки.

І вірне «К» уперше у житті

Зробило вбік категоричні кроки.

Стогнало «Н», пручалась буква «Ю»,

кусалось «Є», І «Т» кричало: — Тату! —

Сказало «Л»: «На цьому я стою!» —

Ну, тобто прямо з Лютера цитату.

Слухняне «А» було вже на мазі,

приготувалось заспівати соло,

перекрутилось на одній нозі,

неначе циркуль, — і замкнулось в коло.

Котився перстень літерою «О»,

його згубив мізинний палець змісту.

Тоді взяла я знову те перо.

Як і належить доброму стилісту, —

так-сяк стулила букви у строфу,

з тих, що були, по кілька варіацій.

І вийшло: м-м-м... н-н-н... брр... ффу!

Це швидше так, набір алітерацій.

Та ще ж не все. А що було за тим?

Поки таку звела я огорожу,

А буква «Я» чкурнула через тин,

І досі ще знайти її не можу.

"Юдоль плачу, земля моя, планета..."

*  *  *

Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета —

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла — у Всесвіті — людину!

І Всесвіт цей — акваріум планет.

"Я була маленька і стривожена"

*  *  *

Я була маленька і стривожена,

зовсім не уміла мудрувать

і гадала, що на світі можна

вік прожить — як вірші прочитать.

Я читала б зранку та й до ночі,

я б читала щиро від душі,

та були до цього неохочі

всі мої малі товариші.

Більше їм подобалось, коли ми

гралися у фанти і квачі,

і з гори стежками польовими

гнали перед себе обручі.

І якщо не потрапляли в зарість —

то як вітер мчалися вони.

І частенько ми тоді врізались

прямо у колгоспні баштани.

Сторож нам показував ломаку,

ми кричали, сторожу на зло,

і, мабуть, не стільки з переляку,

як тому, що весело було...

Ну, а потім, о страшній порі,

зажурились наші матері,

і пожеж багряні язики

потяглися до Дніпра — ріки.

Нас тоді розкидало по світу,

звідали біди не по літах...

І лише недавно, цього літа,

знов була я в пам'ятних краях.

Пригадала дні свої дитячі,

«Виросла, — питаю, — дітвора?»

А мене в долину біля Янчі

провели по березі Дніпра.

Мітку показали на вербині,

широко руками розвели:

— Кажуть люди, десь тут, у долині,

всі живцем закопані були.

Тут Одарка — невсипуща мати,

миротвориця дитячих чвар,

і Лаврін, прислів'ями багатий,

і Кривенко — сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

всі твої товариші малі...

Тут земля, а в ній — глибока рана.

Не торкайтесь — боляче землі!

«Проміння землі», 1957 р.

"Я вам кажу, що цей поет був геній"

*  *  *

Я вам кажу, що цей поет був геній.

Ви кажете, що ви пили з ним каву.

Я вам кажу,що то не є суттєве,

чи ви йому на очі потрапляли.

Ви кажете: — Історію цікаву

я розкажу. — Як ви пили з ним каву?!

Вам більш нічого не було цікаво?!

Тебе ні з ким не треба пити, каво.

27.02.1995

«Мадонна перехресть», 2011

"Я в людей не проситиму сили..."

*  *  *

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

«Проміння землі», 1957 р.

"Я виросла у Київській Венеції..."

*  *  *

Я виросла у Київській Венеції.

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кістики.

А повінь заливала верболози

по саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело!