Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 102

Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися зі школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені гондоли.

І слухав місяць золотистим вухом

страшні легенди про князів і ханів.

І пропливав старий рибалка Трухан.

Труханів острів... острів Тугорханів...

А потім бомби влучили у спокій.

Чорніли крокв обвуглені трапеції.

А потім повінь позмивала попіл

моєї дерев’яної Венеції.

"Я виростала у садах"

*  *  *

Я виростала у садах,

де груші достигали теплі,

і курявою лист пропах,

і соковиті пахли стебла.

Я виростала у полях,

де сонця схід — неначе спалах,

де потривожена рілля

опівдні м'яко парувала.

Я виростала у лісах,

де сосни рожевіли станом,

де важко падала роса

на голубі лісні поляни.

Я виростала на Дніпрі,

де височіють кручі,

де на ніч ставлять ятери

рибалки — люд небалакучий...

І барви тих далеких літ —

куди б не ділася тепер я,

що б не писала, — як відсвіт,

лежать на білому папері.

«Проміння землі», 1957 р.

"Я вранці голос горлиці люблю"

*  *  *

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? –

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

"Я вчу тебе, як мову іноземну"

* * *

«Оксані Пахльовській, моїй донечці – присвячую»

Я вчу тебе, як мову іноземну,

як знаки, зашифровані в гербі.

Я вдячна Богу, що послав на Землю

шляхетну душу, втілену в Тобі.

«Мадонна перехресть», 2011

"Я додому пишу нечасто"

*  *  *

Я додому пишу нечасто,

хоч забралась в таку далечінь.

Заважає мені то щастя,

то розваги, то просто лінь.

Мамо моя, не сумуй...

Щиру правду тобі скажу —

до неправди душа не лежить —

я ніколи в житті не тужу,

бо не маю від чого тужить.

Мамо моя, повір...

Що не день — то радість нова.

Що не будень — то майже свято.

Що не слово — то щирі слова,

бо у мене друзів багато.

Мамо моя, не тужи...

Не спіткнуся на жодній з доріг,

не зазнаю в житті образи...

Як вернуся на рідний поріг —

чи впізнаєш мене відразу?

Мамо моя, не плач...

«Проміння землі», 1957 р.

"Я дуже тяжко Вами відболіла"

*  *  *

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

"Я думала, — це так, а то була вже Доля"

*  *  *

Я думала, — це так, а то була вже Доля.

Душа ледь встигла стати на крило,

і раптом входить Вічність без пароля,

і все, що буде, вчора вже було.

А врешті, що ж, одмучилась і годі.

Але ж обридла звичка до нещасть!

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.

І що життя ніхто вже не віддасть.

30.06.2004

«Мадонна перехресть», 2011

"Я егоїстка? Мабуть, ви праві"

*  *  *

Я егоїстка? Мабуть, ви праві.

І я, бувало, думала про себе.

Тримає час гріхи мої нові,

Коли старі ще відмолити треба.

Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.

Життя навчило маски одягати.

Щоб викупити спокій на п’ятак

Доводилося інколи брехати.

Я надто горда? Вперта, як віслюк?

Якщо і, так, не вам мене судити.

Я від повчань втомилась і наук,

А ідеально не навчилась жити.

Бездушна я? Жорстока і черства?

Ну що іще там? Це усі провини?

Я визнаю, були й мої слова

Бездушними, жорстокими, черствими.

Були й дороги інколи криві.

Бувало, й зло лишалося за мною.

Я егоїстка? Мабуть, ви праві...

Та я й не прикидалася святою.

Як бачиш, я — не подарунок долі.

Терпи таку, або втікай щодуху,

Поки ще ми не з’їли пуда солі

І світ не встиг замкнутися наглухо.

... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.

Я, мабуть, від природи трохи з перцем.

Дивися сам, до кого тягнеш руки,

Щоб потім не хапатися за серце.

У нас з тобою дуже різні мови.

Чи можна їх в єдину об’єднати?

Повір мені, повір мені на слово:

Тобі не вдасться бурю покохати!

"Я — жниця поденна"

*  *  *

Я — жниця поденна.

Тяжка моя нива.

За ціле життя я не вижну її.

Але запитайте —

чим я щаслива?

Припливом снаги дивовижної.

Хай спека обпалить. І злива оплаче.

І стомлені руки заниють вві сні...

Я — жниця довічна.

Працюю терпляче.

За радість труда.

І за тисячний сніп.

У мене в руках благодатна напруга.

Нап’юся води,

розігнуся на мить —

невижата смуга,

невижата смуга

достиглим колоссям на вітрі бринить!

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Я знаю дивну річ: на світі є людина"