Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 103

*  *  *

Я знаю дивну річ: на світі є людина,

Що береже несказані слова.

І може, це любов, і може, це єдина.

А може, й просто так, сама розрив-трава.

Мільйони слів звучать!... І змінюють подобу.

Проступить гіркота, як сіль на Сиваші.

Роки собі ідуть. Мовчання ставить пробу.

Несказані слова... Незримий скарб душі...

"Я зрадив, так"

*  *  *

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада — діло темне і брудне.

А ти — це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

З роману «Маруся Чурай»

"Яка різниця - хто куди пішов"

*  *  *

Яка різниця - хто куди пішов?

Хто що сказав, і рима вже готова.

Поезія - це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

метафор, слів, — на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

"Я кину все. Я вірю в кілометри"

*  *  *

Я кину все. Я вірю в кілометри –

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

Котра була богінею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддалю,–

ні спогаду з тобою не візьму.

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, дерев’яні зебри,

пасуться в запорошеній траві,–

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око семафори

мені дорогу смутком переллють!

"Які щасливі очі у казок..."

 *  *  *

Які щасливі очі у казок!

Я прокидаюсь, серце калатає.

Зима стоїть персидська, як бузок,

і жоден птах її не хилитає.

Мої палаци, вежі крижані,

я в першу мить не знаю навіть, де я, —

чи там, в дитинстві, чи іще у сні,

чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.

Я в першу мить не знаю, що це — я.

Сосновий світ здивовано вивчаю.

Я прокидаюсь. І твоє ім’я

наповнить душу сонцем і печаллю.

"Як сірничок, припалений від сонця"

*  *  *

Як сірничок, припалений від сонця,

День спалахнув, обвуглився, погас...

Верба — мов чорний покруч ікебани.

Минає день. Ну от ми й піднялись

ще на одну щаблиночку страждання.

"Як холодно! Акація цвіте"

*  *  *

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть як люстра над сирим асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

і електричка скрикнула контральто.

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить — під небом на землі

отак побути наодинці з Вами!

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно!.. Акація цвіте.

Як холодно! Душа за Вами плаче.

"Якщо не можна вітер змалювати..."

*  *  *

Якщо не можна вітер змалювати,

прозорий вітер на ясному тлі, —

змалюй дуби, могутні і крислаті,

котрі од вітру гнуться до землі.

«Проміння землі»

ЯКЩО ЦE ВИМАГАЄ ПОЯСНЕННЯ

Я вийняла серце і замкнула його у шафу,

у таку неспалиму шафу, на саме дно таємниці,

щоб ми зустрічались дерев'яно, мов шахи,

на чорно-білій оцій шахівниці.

На шахівниці днів і ночей,

під шпичаками вічного цейтноту,

де кожен хід — всесвітній і нічий,

відсутність серця — то найбільша цнота.

Моя душа — як багатир Добриня.

Слова благають обезболить значення —

від ніжності пекучого «добридня»

до голубої дулі «до побачення».

Моя байдужність — довідка фіктивна.

Я зустрічей з тобою уникаю.

Цей простий спосіб — вельми ефективний,

хоч він здається, трохи унікальний.

Він в моїх непослідовних вчинках.

Величина постійна, як параметр.

Бо серце, знаєш, така пекельна машинка —

вибухне в мені, ще й тебе поранить.

Постскриптум. Любов —

небезпечна вихватка.

Призводить людей до усобиць і смути.

...Людина жартує у двох

випадках.

Коли їй весело. І коли їй смутно.

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

"Я лісу не впізнала. Він горів"

*  *  *

Я лісу не впізнала. Він горів.

Ще ж був живий. Недавно. Позавчора.

Обвуглений корою стовбурів,

він був сумний, задуманий і чорний.

Гілки кричали в небо, як хрести.

Стояла тиша. Жаль було планету.

І я сказала лісові: — Прости!

Йшов гамадрил і кинув сигарету.

21.07.2003

«Мадонна перехресть», 2011

"Я нахиляюсь над безоднею"

*  *  *

Я нахиляюсь над безоднею,

кричу у безвісті віків:

— А як же ми один без одного

в Сузір'ї Гончих Павуків?!