Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 63

*  *  *

Одгородила доля шматочок поля

та й каже: — Отут нам з тобою сіяти.

Хочеш — шито, хочеш — пшеницю,

мак, свиріпу, овес, щирицю.

Чи по самісінький горизонт

насій собі клопотів і гризот.

А я кажу:

               — Чи не можна якогось легшого грунту? —

А вона мені каже:

                           — Легший уже позаймали.

А на цьому давно вже й не орано —

як заклято, як заговорено!..

              Отут нам і сіяти.

Може, зійде яка стеблина.

"Одкам’янійте, статуї античні..."

*  *  *

"Одкам’янійте, статуї античні,

одкам’янійте і кричіть на гвалт!

В Лос-Анжелес пальми синтетичні

уже вростають коренем в асфальт.

Там смог навис, і сонце тяжко гріє,

потік машин тісніший череди,

і алігатор міста — алергія —

виходить із асфальтів, як з води.

Дерева вже тримаються за стіни,

вони ідуть із міста ледь живі.

Невже колись і їх уже не стане,

ні коника в реліктовій траві?

Сухі гілки — це вже вінок терновий.

Останній клен світ за очі забіг.

Залишитсья єдиний лист кленовий —

бетонний лист — розв’язкою доріг.

Ліси мої, гаї мої священні!

Пребудьте нам вовіки незнищенні!

"Одклекотіли гуси й лебеді"

*  *  *

Одклекотіли гуси й лебеді.

Вже їх чекає десь лиман.

     І привидом князівни Либеді

              Над річкою встає туман.

"О друзі мої! Із рідних домівок"

*  *  *

О друзі мої!

Із рідних домівок

вітрила ввижаються дальніх мандрівок...

а в дальніх мандрівках

ввижається в млі

коріння дерев у рідній землі!

«Вітрила», 1958 р.

"Ожиново-пташиний ліс"

*  *  *

Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.

Одну сосонку вишиває

сріблястим шовком павучок.

Із цих озер пили ще динозаври.

І плив туман великоднів русальних.

Але ж біда народу, де на завтра

уже не залишається казок!

"Ой, із загір’я сонечко, з загір’я..."

*  *  *

Ой, із загір’я сонечко, з загір’я,

із-за далеких марев і морів.

Щоранку йде в холонучі сузір’я

одвічний дим одвічних димарів.

Чабанська ватра тліє коло заватри,

на довгій палі шелестить сніжок,

і бурелом громіздко, мов гекзаметри,

лежить у лісі поперек стежок.

Співає ліс захриплими басами,

веде за повід стежечку худу.

І це вже, певно, зветься небесами,

бо я уже над хмарами іду.

Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,

ні вітру шум, ні пташка лісова.

І тільки десь Іванова Марічка

із того світу кличе його: — Йва-а-а!..

"Ой ні, ще рано думати про все"

*  *  *

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

— Григорій Савич! — тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,

що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі

закам’янів. — Біда, — каже Григорій Савич. —

Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,

що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся

від постаменту, та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!

— Диви, дива! — Дивується трава. —

Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:

— Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!

...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.

"Ой, осінь, осінь, барви чудотворні"

*  *  *

Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!

Як журавлі кричать твої: — Курли!

Які минають люди неповторні!

Хоч би іще хоч трошки побули!

Уже дерева — як рогаті олені.

Останнє листя облітає з крон.

Душа стоїть у пам’яті як в повені.

І тільки світить бакени Харон.

ОКСАНІ

Дитя моє, ночі безсонні.

Дитя моє, лагідні ранки.

Дитя моє, теплі долоні

і тихі, як сон, колисанки...

Ой, люлю,

ой, люленки-люлі.

під вечір злетілися гулі,

та й стали думать-гадати,

що доні моїй дарувати...

Даруйте їй дні променисті,

і долю, і щастя безкрає.

А серце, ласкаве і чисте,

вона і сама уже має.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"О мастаки пристосувати крок..."

*  *  *

О мастаки пристосувати крок!

Де треба — рачки,

де зручніше — плазом.

Посеред ребер, серця білих крокв,

фатальна опечатка протоплазми.