Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 64

Ваш звичний спорт — тупий шахсей-вахсей

і самоїдства дика галабурда.

Напозичались у сірка очей

і набули ганьби, як атрибута.

Тупої ремигайлівки воли!

Вам залигали душу недоріку.

Ви калабані страху розвели

на всіх духовних магістралях віку.

Що може душу сколихнуть рабу?

Січкарня душ, омріяна епохо!

Мистецтво взяте на скабу.

Митці поволі обростають мохом.

"О, не взискуй гіркого меду слави..."

*  *  *

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідлими вустами

хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава — це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе.

"Опадає вишневий цвіт"

*  *  *

Опадає вишневий цвіт

під вагою студених краплин...

Передати б тобі привіт,

та, мабуть, непотрібний він.

Позаносила повінь мости,

похилила трави роса...

Передати б тобі листи,

та боюся їх написать...

Бо у тебе очі хисткі,

і непевний у тебе сміх...

На землі лежать пелюстки,

то дощі позбивали їх.

«Проміння землі», 1957 р.

"Осінній сад ще яблучка глядить"

*  *  *

Осінній сад ще яблучка глядить,

листочок-два гойдав на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігав тінь...

А у світанків очі променисті.

Те білий кінь,

то білий-білий кінь

шукав літо у сухому листі.

ОСІНЬ

Вранці щулиться нагідка

від рясних колючих рос.

Розцвітає сиза квітка,

називається — «мороз».

Розцвітає в пізню пору,

коли й трав уже нема.

Отже, скоро,

                      скоро,

                                скоро,

Землю вибілить зима...

Не шуми, холодний вітре,

хмаро, геть з-перед очей!

Хай про зиму пізні квіти

попереджують людей.

«Вітрила», 1958 р.

ОСІНЬ ДИКУНСЬКА

Кошлатий вітер-голодранець

в полях розхристує туман,

танцює юродивий танець,

б'є в бубон сонця, як шаман,

І, настовбурчивши окраси —

зап'ястя, пера, пояси —

гудуть зелені папуаси,

лисніють литками ліси.

Тупцюють з вивертом і свистом,

трясуть глицевий тамбурин

і вигинають мускулисто

янтарні спини стовбурів.

Сосновим потом пахне пряно.

Гугнявить бубон в жовтий рев.

Дрижать скелети дерев'яні

іноплемінників-дерев.

Бредуть приречено — ні скарги —

високі бранці край доріг...

І падають багряні скальпи

шаману сивому до ніг.

ОСІНЬ ЖАГУЧА

*  *  *

Вечірній сон закоханого літа

і руки, магнетичні уночі.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

І торжествує мудрий геній роду

всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане –

в косі янтарній нитка сивини,

могутні чресла золотого стану,

іде в полях – вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серце літа – щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні –

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

ОСІНЬ УБОГА

Прошкандибала осінь по стерні,

ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.

Летів козак на білому коні,

гукнув їй:

                 — Тітко, чей же, натомилися?

                Хутчій давайте руку, підвезу.

                Аж до якого двору вам під'їхати? —

Заморосило осінь у сльозу:

               — Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.

               Все роздала, червінці й дукачі.

               Чужі курчата розклювали просо,

               Убога торба — хмара на плечі,

               іду в полях, голодна, гола й боса,

               А вже цвяхами колеться стерня,

               і крутить хуга біле перевесло.

              Ти краще злазь, козаче, із коня,

              копай могилу, поки не підмерзло.

              Вкопай тепла земного.

              Поклади

              на тихі груди снігову намітку.

              А в головах у мене посади

              жовтогаряче сонце, як нагідку.

"Осінній день, осінній день, осінній!"

*  *  *

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

"Осінній день березами почавсь"

*  *  *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

"Осіння піротехніка — тумани"

*  *  *

Осіння піротехніка — тумани.