Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 68

З тих пір, як створила серце —

живе,

         людське,

                    незбагненне —

яким страшним і ворожим

здається тобі небуття!

«Вітрила», 1958 р.

ПЕРШІ КРОКИ

Світ надзвичайно широкий

має укладисті далі.

Від того і перші кроки

майже завжди невдалі.

Безпомічні вірші перші.

Нещасне перше кохання.

Немає ніяких звершень,

а тільки одні поривання.

А потім проходять роки,

з'являється стримана сила.

Поглянеш — а перші кроки

вже й пилом давно притрусило.

І смішно тобі, й сердито,

і ти забуваєш часто:

для того щоб добре ходити,

раз десять треба упасти.

«Проміння землі», 1957 р.

ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…

Петро – не Юда. Він любив Учителя.

І вуст він зроду був би не отверз.

…Коли вели Ісуса до мучителя,

була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби і слуги архирейські

Такий вогонь великий розвели!

Петро подумав: – Я лише погріюсь,

Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих і бундючних,

І руки грів при їхньому вогні.

Слуга спитав: – Ти також його учень? –

Була сльота. Сказав апостол: – Ні.

Він так сказав, і той його облишив.

Раби і слуги підкидали хмиз.

Месію били. В груди. І в обличчя.

Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили

і розп’яли в такій височині,

слуга спитав: – Ти був між його учнями? –

Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.

В своєму серці плакав і скорбів.

Але вогонь продовжував палати.

І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме

святе учення у майбутні дні?

Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –

І втрете він тоді відрікся: – Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?

Урятувався? Догоряє хмиз…

Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.

Зате інакше: головою вниз.

"Пишіть листи і надсилайте вчасно..."

*  *  *

Пишіть листи і надсилайте вчасно,

коли їх ждуть далекі адресати,

коли є час, коли нема часу,

і коли навіть ні про що писати.

Пишіть про те, що ви живі-здорові,

не говоріть, чого ви так мовчали.

Не треба слів, навіщо бандеролі?

Ау! — і все, крізь роки і печалі.

"Під вечір виходить на вулицю він"

*  *  * 

Під вечір виходить на вулицю він.

Флоренція плаче йому навздогін.

Ці сльози вже зайві. Минуло життя.

Йому вже в це місто нема вороття.

Флоренція плаче: він звідси, він наш,

Колись прокляла і прогнала вона ж.

Високий вигнанець говорить їй: ні.

У тебе ж є той кондотьєр на коні.

І площі тієї кільце кам’яне,

Де ти присудила спалити мене.

Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.

Сім міст сперечались, що їхній Гомер.

А ти ж, моє місто,— єдине, одне! —

О, як ти цькувало і гнало мене!

Прославилось, рідне. Осанна тобі.

Хай ірис цвіте на твоєму гербі...

Дарує їй профіль. Вінків не бере.

Де хоче — воскресне, де хоче — умре.

Одежа у нього з тонкого сукна.

На скронях його молода сивина.

Він тихо іде, він повільно іде.

У нього й чоло ще таке молоде!

Хто скаже про нього: старий він як світ?

Він — Данте. Йому тільки тисяча літ.

"Підвівся Іскра, полковий обозний"

*  *  *

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван.

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Уривок з роману "Маруся Чурай"

"Під горою Машук"

*  *  *

Під горою Машук, на снігу, із простреленим серцем,

в казематі, будь ласка, я приймаю долю таку.

Все це — доля поета. Все це — гідне і справжнє, і все це

не вбиває поетів. Лиш дає їм усмішку гірку.

Але затишок цей, колисання душі щоденне!

Нерозпізнане древо у цьому страшному раю!

Цей розкоханий спокій! Даруйте. Це не для мене.

До побачення. Все. Я вертаюся в долю свою.

"Під маленькими яличками"

*  *  *

Під маленькими яличками

У смарагдовій траві

Літо виросло суничками —

То по одній, то по дві.

Ой, сестриченько-яличко,

Ти не дряпай моє личко,

Я суничок назбираю

Жменьку мамі і собі!

ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД

По двійко лиж - і навпростець лісами,

в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.

Сполохать ніч дзвінкими голосами,

зайти у нетрі, збитися - аж ні!

То там, то там над соснами димочок,

і в крижаних бурульках бахроми

стоїть такий чудесний теремочок -

друбок бурштину в кружеві зими!

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально, а мороз - чукотський,

а ми на лижах - і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ.

Незрячі сфінкси снігових заметів