Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 69

перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка біжйнка.

Сипнеться снігом, як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад.

Ще нас в житті чекало що завгодно.

Стояли сосни в білих кімоно.

І це було так просто і природно -

що у Довженка світиться вікно...

ПІНГ-ПОНГ

– добридень –

– здрастуйте –

– як справи? –

– спасибі – добре – як у вас? –

– робота – літо – спека – спрага –

– а настрій? –

– добре –

– все гаразд –

– неправда – очі –

– вам здалося –

– ви зблідли –

– обережно – м’яч! –

вогнем мовчання зайнялося –

схрестились погляди – пробач –

кажи слова легкі й порожні –

кажи їх знов – кажи їх знов! –

а так так дивитися не можна –

в настільнім тенісі розмов!

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

"Після дощів руйнуються кряжі"

*  *  *

Після дощів руйнуються кряжі,

осіння мжичка поле бездорожить.

Мене тривожать вулиці чужі,

і самота в останній час тривожить.

А вечорами гаснуть ліхтарі,

розхитані холодними вітрами...

Приходиш ти до мене на зорі.

Приходиш тільки згадками і снами.

«Вітрила», 1958 р.

"Після дощів смарагдова діброва..."

*  *  *

Після дощів смарагдова діброва,

на білій ріні річка говірка.

І смужка сонця тонко пурпурова

далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.

У тихе небо струменить тепло.

І над стареньким комином лелека

після дощу просушує крило.

ПЛЕМ'Я ТОДА

Біда, коли є цитруси і кава,

коли в землі є золото,– біда!

Біда, коли земля така ласкава,

коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.

Тоді її розгорнуть і однімуть…

      О пестощі Ост-Індської компанії!

      Залиште їм хоч казку, хоч струну!

      Вже їх земля – копалини й копальні,

      залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.

Не чути в передгір’ях череди.

Лиш чорний ієрогліф бадилини

щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.

Страх і покора множать недорік.

На скелях клинописні теореми

вже не вчитає жоден чоловік.

      Вже все іде у стерлінгах і центах,

      і плем’я тода – це вже не народ,

      і безтурботна молодь без акценту

      вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.

Здається, все. Здається, вже кінець.

…Що він співає, що він там бурмоче,

цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,

у тому храмі, де погас вогонь.

Стоїть над ним одна-єдина зірка,

пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу

бурмоче гімни, складені колись.

Він пояснив би тодам мову тода,

але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,

вже перешиті на новий фасон,–

хто зна од чого очі щось мокріють,

і сниться їм якийсь забутий сон…

"Пливли ми ввечері лиманом"

*  *  *

Пливли ми ввечері лиманом.

Моторчик чахкав спроквола.

Десь там за морем, за туманом

Уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду

І про турецького царя,

Як Байда стрілами глобально

Царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,

Гули замріяні баси.

В туман, лиман, у річку Конку

Впадали наші голоси.

І так нам вільно, так повільно,

Таке роздолля степове! –

Що так ніхто і не помітив,

Що човен далі не пливе!

Чи, мо, наскочили на камінь?

Чи, мо, бензину вже не є?

Підводне царство з павуками

Нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.

Сміється Байда з далини:

– Що, доспівалися, нащадки?

Зіпхніться перше з мілини.

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого — Оренбург. Нічого — Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі —

після таких років такої самоти —

Овацію таку йому зробили друзі! —

                                       І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони,

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо, знаєте... із каторги в салони...

не зразу усміхнеться чоловік.

"По вулицях ходять мертві"

*  *  *

По вулицях ходять мертві,

та їх не бачить ніхто.

Свічки їм не ставлять у церкві.

Крізь них проїжджають авто.

Ніхто їм не скаже: Здрастуй.

Ніхто не присвячує шпальт.