Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 71

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога, —

Полтавський полк виходить на зорі!

Тай бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

той тихий зойк у безмірі ночей?..

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

Був правий суд. І вирок оголошено.

Усе як слід. За що себе вкорить?

…Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

А власне, що ж, такі часи криваві.

Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим,

хитнуло тиші синій оксамит.

І тільки вершник за полтавським ровом

десь даленіє цокотом копит…

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,

вітрами тугу спалює з лиця.

Що ж, горе горем, а війна війною.

Послав полковник гетьману гінця.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Так само засвіт встануть з полуночі.

А ти за них, Полтаво, помолись.

Лиш не заплаче свої карі очі

та Марусенька, як було колись…

Уривок з роману «Маруся Чурай»

ПОЛЬОВІ ДЗВІНОЧКИ

Піднімає джміль фіранку,

Каже: — Доброго вам ранку!

Як вам, бджілко, ночувалось

Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки: —

У дзвіночку добре спатки.

Цей дзвіночок — як намет.

Тільки дощ — як кулемет.

ПОЛЯ МОГО ДИТИНСТВА

Колосисті поля в золотому безсонні.

Колосисті поля в колисанках вітрів...

Де не йду я тепер, —

бродить пам’ять моя босоніж

по росі, по траві, по стерні незабутніх полів.

Тут зростала моя неспокійна дитяча мрія.

І диханням простору навік пройнялась.

І на білім крилі паперового змія

в синє небо уперше вона піднялась.

Над полями вночі мерехтіли Стожари.

Недосяжні волошки у небі цвіли...

Пролітали роки,

наче звихрені хмари, —

випадали дощем і громами гули.

І мужніла душа.

Вище зір підіймалася мрія.

І проходило серце крізь бурю й вогонь.

...Тільки біле крило паперового змія

ще і досі летить над полями дитинства мого.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"По сей день Посейдон посідає свій трон"

*  *  *

По сей день Посейдон посідає свій трон.

У правиці тримає тризуба.

В голубій одіссеї реліктових крон

причаїлась і зваба, і згуба.

За кущами заліг як не Фавн, то Амур.

А мужчини високі і мужні.

І виходить із піни антична ґламур,

виливаючи море із мушлі.

Понад хмари стоїть величавий Парнас.

На Олімпі лютує Юнона.

І Пегас, як фугас, пролетів і погас,

зачепивши крилом Посейдона.

Просто хочеться моря. Ні Скілл, ні Харибд.

І богиню із піни, невзуту.

Поки танкер якийсь не наскочить на риф

й не розіллє муари мазуту.

"Послухаю цей дощ"

*  *  *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди –

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутніть.

"Посмішки, цвітіння людських облич"

*  *  *

Посмішки,

цвітіння людських облич —

червоні троянди пристрасті,

білий гнів ломикаменю,

колюча шипшина зневаги,

сині іриси втоми, —

мене морозить, коли я бачу посмішку пошляка

або лакизи.

Хлопавкою для мух

убивати б такі посмішки!

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

"Постривайте, куди ж ви, куди"

*  *  *

— Постривайте, куди ж ви, куди?

— Ми назустріч, назустріч — і мимо!...

Поїзди мої, поїзди,

ви бродячі мої побратими.

Ваша доля — невпинний шлях.

З далечінню не розминутись...

Коли поїзд гукає в полях, —

так і хочеться відгукнутись...

«Мандрівки серця», 1961 р.

"По цьому Дніпру пливли човни з Візантії"

*   *  *

По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.

Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.

Про неї писали хіба ж такі грамотії!

Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.

Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.

І дзеркало слави було ще тоді не криве.

І Київ стоїть. І стоїть кам'яний Володимир.

І в пам'яті їхній царівна пливе і пливе.

Із циклу «Коротко — як діагноз», «Літературна Україна», 14 жовтня 1993 р.

"Починають зорі пригасати"

*  *  *

Починають зорі пригасати.

В пам’яті сутуляться хрести.

Альбіоні, Верді, Сарасате,

поможіть цей сум перебрести!

14.11.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

ПОШТОВА СКРИНЬКА