Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 70

У місті не топчуть рясту,

у місті топчуть асфальт.

Обличчя втомою стерті.

Облом. Тарапата. Бедлам.

По вулицях ходять мертві.

Вони не читають реклам.

Не їм сигналять клаксони.

Не їм мигтить світлофор.

Безсмертні душі безсонні,

над ними святий омофор.

І там, де тіні простерті

каштанів і лип вікових, —

по місту блукають мертві,

які ще люблять живих.

"Погасли кострища стоянок"

*  *  *

Погасли кострища стоянок.

У землю пішли племена.

Забрали в холодні кургани

сокири, мечі й письмена.

Стьмяніли браслети і гребені,

розпались намиста разки,

що їх одягали древні

смагляві юні жінки.

І келихи срібні, і чаші,

що йшли по кругу колись,

покрилися порохом часу

і холодом тліну взялись...

Та, може, мені здалося —

а час не все переміг.

На чашах тепло збереглося

тих вуст, що торкалися їх.

І в пута тяжкі клинописні

закована з давніх-давен,

в степу оживає пісня

давно занімілих племен.«Мандрівки серця», 1961 р.

"Подаруй мені, доле, у вікнах березу"

*  *  *

Подаруй мені, доле, у вікнах березу.

Хай спочине душа в оберегах беріз.

Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,

не завдавши нікому ні смутку, ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось я мушу.

Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.

Тут не можна пройти, не поранивши душу.

Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

17.03.2010

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Поезія згубила камертон..."

*  *  *

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські строфи.

Але куди? Куди вони, куди?!

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?

Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...

Але ж вони в майбутнє порожнем!

Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

"Поезія — моя рентгенограма"

*  *  *

Поезія — моя рентгенограма

над пульсами, над ритмами і тембрами.

Туманності, химерності і плями —

якщо її дивитися у темряві.

Рентгенограму дивляться на світло —

на світло сонця і на світло совісті.

Тоді у ній і серце видно чітко,

і поля легеневого прозорості.

"Український календар 1967", Варшава, 1967

"Поетів ніколи не був мільйон..."

*  *  *

Поетів ніколи не був мільйон.

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

а Гете, Вольфганг, сановником.

Були серед них дипломати, купці,

сангвініки і холерики.

Були різночинці, лорди, ченці,

лунатики і венерики.

Хто коми вживав, хто писав без ком.

Блондином був чи брюнетом.

Героєм, співцем, мудрецем, диваком.

Але жоден поет не був непоетом.

"Поїдеш прямо - дорога вгору"

*  *  *

Поїдеш прямо — дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

Ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір'я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір'я,

Ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

Це невідомо...

Це невідомо...

"Покремсали життя моє на частки"

*  *  *

Покремсали життя моє на частки,

на тьмяну січку слів і суєти.

А серце виривається із пастки —

у нетрі дум, під небо самоти.

У мовчазливу готику тополі,

в труда одухотворену грозу.

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

ПО-ЛИЦЮ-ДОЩ

Великий воїн знищених племен,

в Америці в минулому столітті,

мав найдщшіше із усіх імен,.

він мав, ім’я нечуване у світі;

        По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!

Чи, не тому що в нетрях він, схищався

і від: дощу мабуть, не захищався —

        По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!..

Не Вовчий Плащ, не Бик і не Ведмідь,

не Зуб Мустанга, не Перо Орлине —

він мав ім’я сумне і старовинне,

його лице тверде було як мідь.

Він був високий, гордий  і красивий,

із племені, котре не знало зради.

Тоді це плем’я називали «сіу»,

на мові злості щось близьке до «гади».

Він знав про це і не повів бровою

Горіли джунглі, вилягав бамбук.

Його вуста були тугі, як лук,

натягнутий дзвінкою тятивою.

І ті орлині пера на чолі,

той знак звитяг його над ворогами...

Але було вже рідної землі —

ото лиш та, що зараз під ногами.

А завтра, завтра!.. Сивіє волосся.

Чужинські кроки б’ють у груди площ.

Та що ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося,

По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ...

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

Багряне сонце. Дужка золотава

стоїть над чорним каптуром гори.

На п'ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

і сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.