Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 76

А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.

Останнє в світі враження Христа:

Як той жовнір змочив ту губку в оцті

І ткнув її розп’ятому в уста.

Вітаю вас. Оплакую вас, люди.

Горю вогнем у вашу темноту.

Спасибі вам за наклепи й огуди,

За галас ваш і вашу німоту.

Не вирвуся. Прикручена, прикута.

Обвуглююсь у пекло вогняне.

А все-таки горять зі мною пута,

Що до стовпа прив’язують мене.

Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.

Згорю, одмучусь і воскресну я.

Та тільки буде пахнути горілим.

Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!

САДЖАНЕЦЬ

Деревце оперилося.

Пір’я зелене

тріпотіло на радісному гіллі.

В листопаді опало...

Деревце називалося кленом.

Обкопали його.

Відірвали його від землі.

Повезли-повезли

по дорогах труських осінніх.

В незнайомі ґрунти

посадили в далекім краю...

Не зів’яло воно,

бо у вузлик міцного коріння

на дорогу взяло

найріднішу землю свою.

«Вітрила», 1958 р.

"Сади стояли в білому наливі"

*  *  *

Сади стояли в білому наливі.

Іскрив зеніт, як вольтова дуга.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

               За нами пам’ять руки простяга.

"Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли"

*  *  *

Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли,

що ці тварини вже на світі зникли!

Зникають зубри, вивелися коні,

зникають річечки і оболоні.

Червона качечка і сіра пташка каня, —

і  ті вже під загрозою зникання.

І ті вже під загрозою зникання.

А ми усе звикаєм до звикання.

4.06.1990

«Мадонна перехресть», 2012

"Самі на себе дивляться ліси"

*  *  *

Самі на себе дивляться ліси,

розгублені од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан —

то там торкнув їх пензликом, то там.

Осінній вітер одгуляв, затих.

Стоїть берізонька — як в іскрах золотих.

"Сахається розгублена душа"

*  *  *

Сахається розгублена душа,

почувши раптом тихі кроки щастя.

І неповторність кожної хвилини

шукає шлях від болю до перлини.

СВІТАНОК

На зорі обзивалися коні,

парувала земля після злив,

і світанок моря червоні

біля обрію щедро розлив.

Десь далеко за тими морями

з-під холодного попелу хмар

буйний вітер своїми руками

вигрібає сонячний жар.

«Вітрила», 1958 р.

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

"Свої і чужі тривоги"

*  *  *

Свої і чужі тривоги,

незгоди людських взаємин,

як давні дніпровські пороги,

лежать на шляху моєму.

Та серце повік не здорожиться,

і страху не знає недаром.

Мій прадід був запорожцем.

Водив за пороги байдари.

«Мандрівки серця», 1961 р.

СВЯТ-ВЕЧІР

Мороз малює у віконці.

Узваром дихає кутя.

І Мати Божа на іконці

у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.

Твоє дитинство золоте.

Ще вітер віє у терночку

і дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.

Ще Юда спить у сповитку.

Он гурт з різдвяною звіздою

уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.

Ще, може, буде і життя.

Ти на Голгофі вже Месія,

а на руках іще дитя.

СЕБЕЛЮБЦЕВІ

Можна подумати,

що природа дала тобі шмат життя,

як старцеві —

                         кусень хліба,

так жадібно ти його з’їв,

ні з ким не поділившись,

ще й крихти згріб у долоню

і проковтнув крадькома.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Сидить диявол десь на Гіндукуші"

*  *  *

Сидить диявол десь на Гіндукуші.

Вивчає звідти всяку Божу твар.

Питає: — Гей! Почім сьогодні душі?

Чому такий неякісний товар?

У передгір’ї зріють виногрона.

Колиску моря вітер колихнув.

— Во врем'я оно, о, во врем’я оно! —

сказав диявол і чомусь зітхнув.

2.02.2003

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Син білявого дня і чорнявої ночі..."

* * *

Син білявого дня і чорнявої ночі,

вечір-мулат підійшов до порога.

Слухай, мулате, бачиш ті ночви, —

нехай це буде стара пірога.

Давай попливемо у ніч коротку

назад по ріці незворотнього часу.

Тепер із черепа роблять коробку,

колись хоч робили із черепа чашу.

Давай попливемо у те, що минулось.

Насняться нам сагайдак і стріли.

Так захотілося, так заманулось,

щоб печеніги нас перестріли.

Тінь Святослава майне під зірками,

хвиля лине через край піроги.

Білої блискавки чорні аркани

кидає небо в дніпровські пороги.

А ми пливемо й пливемо без упину.