Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 77

Що нас чекає у ніч заворожену?

Вже так до ножа ми звикли у спину,

що в чесній битві ми переможемо!

Давай попливем і ніде не причалимо,

давай побудемо трохи окремо.

Хіба ж кого-небудь ми опечалимо

тим, що пливемо там, де пливемо?

Іде епоха моя головата

кудись від етики до синтетики.

Ближчий мені старий Гайявата,

ніж всі досягнення кібернетики.

Хай нам Уїтмен махає беретом...

Ти думаєш, вірші потрібні поетові?

Поетові треба бути поетом.

СИНИЧКИ НА СНІГУ

*  *  *

Синиці голодом намлілись —

така зима, така зима!..

Оце б у вирій полетіти, —

так батьківщини ж там нема.

"Сіре місто, бетонна маро"

*  *  *

Сіре місто, бетонна маро,

до кісток перепахле гудроном.

Я маленька принцеса Метро,

коронована мертвим неоном.

В миготінні трасуючих трас,

в гримотінні новітньої ери

я рятуюся тут серед вас,

сталактити моєї печери.

Як втомився мій час від погонь!

Хоч на мить я себе відокремлю.

Може, я забіжу у вагон.

Може, я провалюся крізь землю.

Хай двигтить і вилискує Змій

в мармуровій мушлі склепіння.

Вже цей світ божевільний — не мій,

а моє вже тут тільки терпіння.

Чи боліло в Адама ребро,

коли Бог дав жону чоловіку?

Я маленька принцеса Метро

у печерах ХХ-го віку.

"Сірий день. Тьмяніючі трави"

*  *  *

Сірий день.

Тьмяніючі трави.

Чорна м’ята — при самій землі.

Несподівано квіти яскраві

спалахнули на сірому тлі.

Пурпурові, жовтогарячі,

найяснішим квітам рідня,

на осінній землі терплячій —

ніби залишок літнього дня...

Милий мій!

Розминаються люди,

і немає для них вороття...

Коли щастя у тебе не буде,

потьмяніє твоє життя,

коли будні приб’ють до землі, —

хай хоч згадка про наше кохання

спалахне на сірому тлі.

«Вітрила», 1958 р.

СКІФСЬКА БАБА

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,

стоїш в степах… Курай і бугила…

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята,

ото вже б гупотіло по ланах!

Чого смієшся? Космос нежонатий,

а ти стоїш одна у полинах.

Невже ж таки ніхто не женихався?

А висить же в музеях твій портрет.

Тобі козацький череп усміхався,

Та це – минуле. Ти дивись вперед.

Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік…

Ти це забудь. Усе це застаріле.

Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки.

Скришились плечі,– може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото – літак, а не якась дараба.

Це все – прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

СКРИПАЛІ З МАРАМОРЕША

Щосуботи, по роботі,

не сидиться паруботі.

Вісімнадцяте століття,

захід сонця — медовар.

               Сходять хлопці у долину,

               мнуть зубами бадилину,

                             на крисанях чорні пера

                             і наопашки кептар.

Буде грім до понеділка,

землю витопчуть до глянцю.

Кожен має свою дівку,

кожен хоче свого танцю.

Щоб не скоїлося бучі,

темперамент — Каліфорнія! —

скрипалі смички співучі

натирають каніфоллю.

Б'ють підборами дівчата,

чобітки, як на ресорах.

А з якого ж їм почати,

як замовлено штук сорок?

                   — Мокеняска!

                                  — Унгуряска!

                  — Тропотіта!

                                  — Инвертіта!

                  — Арделяна!

                                 — Хацегана!

                  — Калабряза!

                  — Жок!

                               — Хейдея!

                  В зуби вдарив,

                  скрипку брязнув.

                  Ой, де я?!

В хлопців щелепи, як жорна.

Під рум'янцем ходять жовна.

Чорні очі, мов скажені,

в жовтім пасі — три кишені.

Сходить місяць, як діжа,

а в кишенях — три ножа:

                 один плаче,

                 другий сміється,

                 третій крові хоче.

Ріжте, бийте, Бога ради!

        Але хто ж вам буде грати?!

Ну, пішов скрипаль до раю.

З скрипалем буває різне.

Та якщо він добре грав,

то навіщо ж його різать?

І між іншим, не музика,

а перекупка з тандити

той скрипаль, котрий потрафить

всім одразу догодити.

...Думу думали арбітри.

Браги випили три літри.

Вісімнадцяте століття,

вісім кухлів на столі.

               Скрипалі хіба ж не знають?

               Що потрібно людям, грають.

               Хай же грають на помості —

               на три сажні від землі!

Будуть танці, будуть різні.

Буде чутно й за три сажні.

А хто хоче їх зарізать,

то для того недосяжні!

"Скупе, аж біле, сонце над полями"

*  *  *

Скупе, аж біле, сонце над полями.

Вдягає хлопець шапку на бігу.

Мигтять в очах чотири чорні плями —

рябенький пес на білому снігу.

А я дивлюсь, а я чомусь радію.

Моя душа від поля до небес.

А, власне, справді... теж мені подія...

Сніги і хлопчик, і рябенький пес.

СЛАЙДИ

У нашому саду була розкішна флора, —

жоржина й кропива, любисток і ревень.

І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,

і сойка у кущах пищала цілий день.

Була в тому саду смородина й порічки.

Малина розрослась, як дикий чагарник.

Індустріальний подиїх п’ятирічки

до нас у сад тоді ще не проник.

Ще півники цвіли. Ще яблука родила.

В городі ще стояв локальний, свій, туман.

Бабуся той город так-сяк обгородила,

а потім щовесни білила той паркан.