Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 80

 Див. також інший варіант вірша: "Ти співав для мене пісню вечорами"

"Справжня сила — довше під спудом"

*  *  *

Справжня сила — довше під спудом,

наростає, гартує волю.

Хай міцнішають руки й груди,

щоб підняти велику долю.

Щоб як вийти вже на дорогу, —

не спинятися ні на хвилю,

здобувати тяжкі перемоги

тільки силою — не зусиллям.

Непоспішно йдуть урагани.

Тишиною гроза починалася...

Метушня слабким притаманна.

Безголосим властивий галас.

«Проміння землі», 1957 р.

"Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль"

*  *  *

Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

перемотує літо на чорні котушки тополь,

шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?

Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай!

І хитав над шляхом порожні гнізда грачині..

"Стара моя Полтавонько, Олтаво"

*  *  *

Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

І що лишилось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі, —

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними руками

чужий король, неситий Сигизмунд.

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,

ще й Вишневецький, виродок Ярема,

свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

І знову захід — наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

і всі кайдани розірвав Богдан!

І знову лихо. Не пройшло і году, —

у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,

і знову панство суне на Полтаву.

Щоб знов тебе поставити навколішки,

щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніх

в твою фортецю степом потяглись.

Іде, біжить — усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,

яка тривожна буде в тебе ніч!

З роману «Маруся Чурай»

"Стара фортеця з косими бійницями"

*  *  *

Стара фортеця з косими бійницями —

камінний череп рицарських часів —

тут феодали з бронзовими лицями

жили, укриті шкурами лісів.

Вона стоїть, розкопками роз’ятрена,

уся в провалах потаємних брам,

дощами змита, викришена ядрами,

не раз, де два узята на таран.

Монгольських стріл розлога траєкторія,

сумної кобзи болісна струна,

мечі, шоломи, — добре, це історія,

А ця побита кулями стіна, —

Чий сон, чий син одстрілювався, падав?

Чиє життя урвалось — і нема!

І тільки верб зеленим водоспадом

стара фортеця пам’ять обніма.

Цвіте спориш. І квіти пурпурові.

Ідуть віки. Бджола збирає мед.

О, скільки тут було пролито крові

за всі віки на кожен міліметр!

Хто славен був, хто, може, і забутий.

Земля Вітчизни, квітни і живи!

І ось він в чому, подвигом добутий

квадратний корінь квітів і трави.

СТАРА ЦЕРКОВЦЯ В ЛЕМЕШАХ

Історія стоїть біля дороги,

та й дивиться, хто їде по соші.

Йде череда, туман взяла на роги.

А он село, що зветься Лемеші.

Десь там жила Наталка Розумиха,

Грицькова жінка, гарна й молода,

Як ще був жив, набралася з ним лиха,

такий він був п’яндига й гуляйда,

Але й козак, просмолений, мов човен,

Жагучо любий до безтями рук.

Як він помер, весь світ сльозами повен

в дощах стояв до самих Базавлук.

Вона ж його ні словом не вкорила,

Ходила до могили припадать,

А двох синів Олексу та Кирила

в капелу царську мусила віддать.

Коли ж сини доскочили пошани,

приїхала вона у Лемеші.

Мов янголи, співали клиромани

За упокій козацької душі —

в тій церкві, що Наталка спорудила

на тому місці, де Грицьковий гріб.

А двох синів, Олексу та Кирила,

У тій же церкві висповідав піп.

Один був мужем вінчаним цариці,

Сподобивсь другий навіть булави.

Вона молилась: Грицю, чуєш, Грицю!

Хоча б на мить устань та оживи!

Та подивися на свою Наталку,

що за одмолені гріхи,

яку он долю виспівали змалку

підпаски наші, наші пастухи!

Вони ж гусей тут пасли в конюшині,

вВони ж тут руки дряпали в малині,

вони ж на цьому вигоні росли.

        А ті ж то гуси, гуси­лебедята,

       та й узяли підпасків на крилята,

       та й у хороми царські занесли!..

Лампадка тьмяно блимала в кіоті,

стояла в церкві дивна тишина.

Блищали скрізь оправи щирозлоті,

і озивалась Лотова жона.

Чекали  слуги десь аж біля брами.

Наталія молилась гаряче.

А синя стрічка царської статс­дами

текла, як річка їх, через плече.

Вона молилась: — Встань та подивися,

що я вже стала свахою Петра.

Що грошей в нас тепер хоч подавися,

невістка в мене з царського ребра.

Тепер уже не плачу я ночами.

Невістка гарна, що там говорить.

Вже як вони, хоч тайно, обвінчались,

то це ж таки уже не фаворит.

Буваю на балах і на прийомах,

бо я графиня,  а Олекса граф.

Він при дворі, а я уже при ньому,