Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 81

спокійно хай покоїться твій прах!..

З колін звелась графиня Розумовська,

зашарудів широкий кринолін.

Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзко,

чи на дзвіниці хилитнувся дзвін,

і задвигтіла церква — кам’яниця,

і хрест на церкві також хилитавсь,

Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.

СТАРИЙ ГОДИННИКАР

Ще пароплавчики чаділи, наче праски,

ще ми шукали крем’яхи в піску, –

на пограниччі дійсності і казки

стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,

в краватці чорній, не як всі діди.

В трельяжі віддзеркалена карафа

була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни

було для нас потрапити в той дім.

Там все було блискуче і латунне,

і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,

щось прецизійне маючі в руці,

дивився в шкельце, наче кібець, гостро

і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.

Співали птиці в шибку із куща.

А він, старий, сидів як за штурвалом –

в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,

у сутінках поблискував трельяж.

Всі механізми цокали загрозливо,

і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,

і плив, і плив... З якої далини?

Його дитинство в рамочках овальних

дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.

З куточка сяяв срібний образок.

Його душили спогади і кашель,

і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,

коли гуділа басова струна,

над мурашинням циферок термітних

він був – як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.

Час зупинявся, цокав і кульгав.

Вночі нам сходив маятник уповні,

а він тихенько гирку підтягав.

СТАРИЙ ГОДИННИКАР (Другий варіант)

Ще пароплавчики чаділи, наче праски,

ще ми шукали крем’яхи в піску, —

на пограниччі дійсності і казки

стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,

в краватці чорній, не як всі діди.

В трельяжі віддзеркалена карафа

була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни

було для нас потрапити в той дім.

Там все було блискуче і латунне,

і на роялі гномик там сидів.

Були там сови і якісь личини.

Коти робили хижий променад.

Трельяж дивився срібними очима

на все, що не хотіло проминать.

А той старий, достоту Каліостро,

щось прецизійне маючи в руці,

дивився в шкельце, наче кібець, гостро,

і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.

Співали птиці в шибку із куща.

А він, старий, сидів як за штурвалом, —

в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,

за ним тьмянів у сутінках трельяж.

Всі механізми цокали загрозливо,

і з пітьми хтось казав йому: «Приляж!»

У мерехтінні маятників мідних,

округлені, як очі камбали,

дзигарики замовників безслідних

на підвіконні цокали, ішли.

Він дарував нам шкельця та брелоки.

Ми ще тоді не знали ні про що.

Був тридцять сьомий. Він вслухався: кроки.

Якийсь замовник знову не прийшов.

Старенька жінка вносила соломки

і, вся залита сяйвом золотим,

чогось палила у печі іконки,

поцілувавши кожну перед тим.

Мені стояло в пам’яті роками

яке ми тоді не відали про те,

чого старий тремтячими руками

ловив секунди крильце золоте.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.

З куточка сяяв срібний образок.

Його душили спогади, і кашель,

і навіть той за вікнами бузок.

І як хисткий підсвічник на роялі,

де вже у свічці догоряє гніт,

він був для нас вже майже нереальний —

отой старезний загадковий дід.

Чогось він так дивився і дивився,

він міг дивитись і годину, й дві.

Коли один годинничок розбився,

він лиш погладив нас по голові.

Ми розминались в часі і у просторі.

Йому було, мабуть, уже віки.

І набалдашник на старому костурі

уже забув тепло його руки.

"Старий записничок, адреси, телефони"

*  *  *

Старий записничок, адреси, телефони,

відкинутий життям уже на марґінес.

Куди дзвонить? Там дзвонять тільки дзвони.

Куди писать? Там вже нема адрес.

Та й час новий. Мобільники, е-мейли.

Кому потрібні записи криві?

Але ж ті імена! Вони ж там не померли,

в старих записничках вони іще живі!

Старі записнички не можна викидати.

Там неповторні записи і дати.

Там небуденні навіть наші будні.

Там дивляться нам вслід забуті незабутні.

21.12.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Старі дуби, спасибі вам за осінь"

*  *  *

Старі дуби, спасибі вам за осінь,

За відлітання радості і птиць.

Ще, певно, я затуркана не зовсім,

Моя княгине! Ти ідеш вмирати,

Піднявши вгору стомлене лице.

Я плачу й можу сліз не витирати.

Старі дуби, спасибі вам за це.

"Старенька жінко, Магдо чи Луїзо"

*  *  *

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст – бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

"Старесенька, іде по тій дорозі"

*  *  *

Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров’я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами...