Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 87

встигаю випить рому, поголитись.

І написать листівку до Мадлен.

Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.

А ще вночі буває часом клен.

Коли, звичайно, не гарчать гармати.

Чого ти хочеш? Знову бути милою?

Так, як тоді? Париж, троянди, спека...

У тебе вдача — хай бог милує.

І я щасливий, що тебе вже спекався.

Кошмар тих літ, букет моєї дурості,

пір’їночка оскубаної мрії!

Мене б спитали: ще раз хочеш юності?

Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.

Чого прийшла? Така тендітна пані.

І взагалі — перейдемо на ви.

Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії.

Хіба ж я що кажу тобі? Живи.

Затінюй очі капелюшком з крисами,

худе звіря із траурними рисами.

А пам’ять? Годі. Аутодафе.

Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.

   Було. Минуло. Говорити всоте?

   Люблю Мадлен, далеку і святу.

   Ти пам’ятаєш,, повість є у Гьоте —

   лежиш з цією, уявляєш ту.

...Ти плачеш, Маріє? Ти дуже до неї заздра?

Тебе пече те ім’я, ті листи, ті вірші, той клен?

Даремно, Маріє. Бо він збайдужіє завтра.

І навіть тінню не стане ота всесильна Мадлен.

Згадається Анна. Майне Бланшет, Женевєва.

Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.

Адам був цнотливий : в раю була тільки Єва.

А тут їх стонадцять. І всі згорять на золу.

Розколеться череп, і стане на вірші скупо.

Якусь там клепку виб’є снаряд в умі.

Обруч — як на діжку. Щоб мислі трималися купи,

він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмі.

   Зажуриться. Ні пари, ані парості.

   Мігрень душі...Написано не все...

   І перша ластівка непроханої старості

   в острішшя брів сивиночку внесе.

   Дивак, бешкетник, чудо в решеті,

   о, як притихне, як притихне він!

   Аж поки зійде над життям, нарешті,

   руда, як сонце, дівчина Жаклін.

Це теж любов, душа, як на дотації.

Затишний дім, не все ж і кабаре.

Було життя як вірш без пунктуації,

а смерть поставить крапку і тире.

І знов один. Заплатять гробокопам.

Розійдуться. Ні віршів, ні видінь.

   І над останнім у житті окопом —

   лиш тінь Марії, тінь Марії, тінь...

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ТІНЬ СІЗІФА

В корчах і в кручах умирають міфи.

Чугайстер щез. Покаялись нявки.

І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

Руді стежки роз’їдені дощами.

З крутих плаїв зриваємся, йдемо.

У сьоме небо вийдемо з гущавин,

задавлені гранітними трюмо.

Цей мисник днів – мальовані тарелі,

ця тінь Сізіфа – потойбічний гість,

в столицях меду, в райдугах форелі,

у гіркоті покинутих обійсть.

Ми – гості бджіл. Посидим па бенкетах,

у кріслах пнів, на покуті проваль,–

Попович Женя, Мефістофель в кедах,

і мавки в шортах. І моя печаль.

І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,

горбата тінь, трагічна тінь сторіч.

Лілові хмари іван-чаю

пливуть над прірвами у ніч…

Тут буде твердо душу відіспати.

Сидить Сізіф і журиться, біда.

І п’є за нас шампанські водоспади

потік гірський, веселий тамада.

Я знаю, важко. У твоєму віці.

Либонь, я знаю, що й подумав ти:

“Вже краще йти до Бога пасти вівці,

ніж на Вкраїні камінь цей тягти”.

Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.

Для глядачів тут сцена закрута,

де чорний беркут з крилами наопашки

хребет землі до сонця поверта.

А ми йдемо, де швидше, де поволі.

Йдемо угору, і нема доріг.

І тінь Сізіфа, тінь моєї долі…

І камінь в прірву котиться з-під ніг…

"Ті, що народжуються раз на століття..."

*  *  *

Ті, що народжуються раз на століття,

умерти можуть кожен день.

Кулі примхливі, як дівчата, —

вибирають найкращих.

Підлість послідовна, як геометрія, —

вибирає найчесніших.

В’язниі гостинні, як могили, —

вибирають неприборканих.

Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.

Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.

І тільки подвиг людського духу

доточить їх до безсмертя.

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче"

*  *  *

Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче,

Лауру, Ганську або Наталі.

Коштовні імена на бархаті сторіччя!

Немеркнучі зірки на обріях землі!

О, скільки взято нот і списано паперу!

Шкода, як ореол не держиться чола.

Коли безсмертя впало на Ликеру,

вона якраз по бублики ішла.

"Той, що створив нас, був дуже розумний"

*  *  *

Той, що створив нас, був дуже розумний:

ввімкнув нам тільки ближнє світло свідомості.

Мчимося по космічній трасі, так і не знаючи, —

а що ж там в кінці Чумацького Шляху?..

"То рік Щура"

*  *  *

То рік Щура,

то Тигра,

то Дракона.

Мигтить життя в калейдоскопах Вічності.

Я в Твоїх очах надрукована

таємним шифром Твоєї ніжності.

ТРАВНЕВА ГІЛКА

Не було ніякої умови —

випадково зустрічались скрізь.

А скажи, що це невипадково, —

дівчина образиться до сліз.

Вештались по вулицях широких,

хитрували, здовжуючи путь,

та боялись навіть ненароком

лагідніше глянути, зітхнуть.

А коли ішли повз огорожу,

де буяла яблуня в цвіту, —

недріманну знехтував сторожу,

хлопець розігнавсь у висоту.

Умудрився дуже обережно

найніжнішу гілку відломить,

щоб зробилось тихо і безмежно,

щоб нічого вже не говорить...

От і все. А сумувать не треба.

І не варт мінитись на лиці,

коли в травні раптом біля тебе

пройде хлопець з гілкою в руці.

«Вітрила», 1958 р.

ТРАМПЛІН ДЛЯ СОСЕН И СНІГІВ

В кишені був квиток. А снігу по коліна.

Ходжу на лижах майже як пінгвін.

Але вдесяте падаю з трампліна.

Ідея фікс — узяти цей трамплін!