Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 88

Він був крутий, він був гора горою,

він був магніт, котрий мене притяг.

І те, що зранку починалось грою,

під вечір стало справою життя.

Узять трамплін! І з’їхати, як Сольвейг.

Як з крижаними крилами Ікар.

Для себе. Для снігів оцих. Для сосен.

Для того, щоби страх не виникав.

Розбитися. Згоріть, мов єретичка.

В огні ангін ковтати анальгін.

Підожде час. Підожде електричка.

Підожде потяг. Я візьму трамплін!

І я взяла. Була цим вельми горда.

У хуртовини виграла парі.

Є строга радість — взять трамплін рекордний.

Без публіки. Без премій. Без жюрі.

ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ

Ти думаєш: сум за горами,

немає ніяких тривог,

ніхто не стоїть між нами,

ми разом,

               ми поруч,

                             ми вдвох.

Незгоди навіки стерті,

осіла в душі каламуть...

А знаєш, з’явився третій,

той третій,

                 що зайвим звуть.

Він дуже схожий на тебе.

Твій голос.

                  Обличчя твоє...

Не треба вдивлятись, не треба!

Можливо, це ти і є.

Не той, котрого любила,

а той, що немилим стає.

«Вітрила», 1958 р.

ТРИ ПРИНЦЕСИ

Немов чарівні декорації —

жасмин, троянди і бузок.

Кузини мамині, три грації,

як три принцеси із казок.

Які ж вони були вродливі,

три Лади-Лебеді тоді!

І трішки-трішки вередливі,

і дуже-дуже молоді.

До них у гості ми приходили,

вони жили через город.

О тихий сад мойого подиву,

де сливи звалися ренклод!

Де шпак літає,

                       сойка літує,

принцеси ходять серед клумб...

А їх давно вже переслідує

страшний безжалісний чаклун.

Він поселився в домі їхньому,

під зорепадом жолудів.

Колись я ввечері приїхала

і чула, як він шарудів.

В тому годиннику з зозулькою

він причаївся у кутку.

Вона з віконечка вигулькує,

ніяк не вимовить:

                       «Ку-ку!»

Над тою гиркою деркучою

вже й не ворушиться вона,

бо хтось підкручує, підкручує

залізні вуса чаклуна...

Стоять садів квітучі повені.

А я зайти туди боюсь.

Там три принцеси зачаровані

у сивих зморщених бабусь.

ТУНГУЗЬКИЙ БОГ

Я ж тебе вистругав, боже,

З такого смаглявого дерева!

Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!

Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!

Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!

Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!

Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!

Я ж тобі в ніздрі сережку!

Щоб ти не світив мені пупом,

Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!

Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!

Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!

Землі мої віднято… Діти мої повмирали…

Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?

Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.

Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.

Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,

То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!

Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,

а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!

Може, клячать даремно люди перед богами?

Може, іноді треба бити своїх богів?

Може, іноді варто кидати їх у полум’я?

Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?

Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!

А ти мені так віддячив?!

Так на ж тобі, на тобі, на!!!

"Тут обелісків ціла рота"

*  *  *

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,

які несказані слова…

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

"У анти-світі, там, де анти-я"

*  *  *

У анти-світі,

                       там, де анти-я

на все дивлюся іншими очима,

мені моя малесенька Земля

всього лише у Космосі мачина.

Кассіопея просвіщає зорі.

Альдебаран п’є ночі із Ковша.

І над землею хмари непрозорі

розсунуть хоче крилами душа.

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"У драмі людській небагато дій..."

*  *  *

У  драмі  людській  небагато  дій:

дитинство,  юність,  молодість  і  старість.

Роби  що  хоч,  ридай  або  радій.

Неси  свій  хрест.  Все  інше  -  позосталість.

Настане  час  -  і  піде  всве  в  архів.

Уламки  долі  винесе  на  сушу.

Життя  -  спокута  не  своїх  гріхів.

Життя  -  це  оббирання  з  реп'яхів,

що  пазурами  уп'ялися  в  душу.

Кричи,  благай  -  епоха  та  глуха.

Поет  припав  до  папиних  пантофель.

Страшний  суфлер  підказує:  ха-ха!

Мені  не  смішно.  Я  ж  не  Мефістофель.

"У жадобі ідейної висі..."

*  *  *

У жадобі ідейної висі

зіп’ялись на словесні котурни

і шпурляють недокурки мислі

у невпізнані прірви, як в урни.

Бідні лицарі коньюнктури!

Ви ж забули істину просту,

що найвищі у світі котурни

не замінять власного зросту.

"Літературна газета", 26 січня 1962

"У запічку гномик плямкає"

*  *  *

У запічку гномик плямкає.

Цвіркунчик завів руладу.

Тихенько цокнула клямка —

Бабуся іде із саду.

Глуха сінешна акустика.

За лиштву чіпляються айстри.

Бабуся скидала хустку

І ставала біла, як айсберг.

А я, діждавшися мужньо,

Не зводжу з неї очей.

А хатка, як біла мушля,