Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 97

ЧАЙКА НА КРИЖИНІ

(Поема)

НАДБЕРЕЖЖЯ

Кораблі прихилились

бортами

до тихих причалів.

Принесли свою втому

в затоки оці голубі.

Тиша...

Тиша в порту.

Дельта Одри вливається в далі.

Коронований гриф

скам ’янів

на старому гербі.

Посейдонів тризубець

уночі висріблює іній.

Вранці тануть сніги

і злітають бурульки з дахів.

Прокидається верф.

Поясами тонких ватерліній

оперізують люди

борти молодих кораблів.

Старовинного замка

суворі, похмурі стіни.

Мармурове лицарство,

повалене бомбою в пил...

Надбережжя стоїть

по коліна у власних руїнах,

в проростанні дерев,

в шурхотінні чаїних крил.

Над Валами Хробрего

розгублені меви кигичуть.

Видираються хлопці

на Башту Семи Плащів...

У Щеціна —  червоне,

обвітрене морем обличчя

і схвильований голос

корабельних прощальних гудків.

КРИГА НА ОДРІ

В цьому році зима

не вдягала білої свити.

Часом вже й приміряла,

та хтось її зразу крав.

Пошукала, поплакала...

Що ж робити? —

бідувала в старій

із торішніх зів’ялих трав.

Як коли лютувала,

стелила рядно ожеледиць.

Сперечалася з морем,

несла сум’яття вітрів.

Все збиралась на силі.

Та не встигла огледіться,

як проснулись дерева

і на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась

у відкриті двері протоки.

Лід кришився, б’ючись

об каміння берегове...

І, нарешті, по Одрі —

темній, широкій —

на останній крижині

самотня чайка пливе.

— Ти куди ж розігналась?

Чи, бува, не до самого моря?

Чайки держаться гурту,

а ти відпливаєш одна.

А крижина тонка.

А крижина майже прозора...

Ну, а що, як її

розмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй

та удержать тебе несила?

Затріщить і підломиться...

Піде вода кругами...

— Дивна людино!

Я ж маю крила.

Нащо крилатим ґрунт під ногами?

КРИЛА

А й правда,

крилатим ґрунту не треба.

Землі немає,

то буде небо.

Немає поля,

то буде воля.

Немає пари,

то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...

А як же людина?

А що ж людина?

Живе на землі.

Сама не літає.

А крила має.

А крила має!

Вони, ті крила,

не з пуху-пір’я,

а з правди,

чесності

і довір’я.

У кого — з вірності

у коханні.

У кого — з вічного

поривання.

У кого — з щирості

до роботи.

У кого — з щедрості

на турботи.

У кого — з пісні,

або з надії,

або з поезії,

або з мрії..

Людина нібито не літає...

А крила має.

А крила має!

ГРУНТ

О, Польщо!

Я з Придніпров’я.

Я гість у твоєму краю.

Любов’ю,

любов’ю,

любов’ю

плачу за гостинність твою!

Люблю за леґенди славні,

за мову дотепну й живу.

А може, за звичаї давні.

А може, за дружбу нову.

За щирість твою без прикраси,

за горду вдачу й пісні.

А може, за все це разом

Така ти мила мені.

Я маю тут добрих друзів.

Живе тут кохання моє...

Чому ж моє серце в тузі?

Чому ж мені тяжко стає?

І з кожним днем усе тяжче!

Чудові є в світі краї...

Для мене ж той край найкращий,

де виросли крила мої.

Тому я не сплю ночами.

Тому я дивлюся на схід...

Лиш маючи ґрунт під ногами,

пускатися можна в політ.

УСМІХ

(текст вірша не знайдено)

"Час поле тихою сапою"

*  *  *

Час поле тихою сапою.

На світі бойня і гризня.

А я іду до водопою,

веду крилатого коня.

Ріки немає. Русло всохло.

Дно каламутне і брудне.

І кінь здригається. І охло

іще раз в душу ремигне.

"Чатує вітер на останнє листя"

*  *  *

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища…

А знизу,

по глинищах,

по збляклих травах

вповзає дим циганського багаття

і чутно – перегукуються люди

за сірою гіркою пеленою.

Строката хустка – жовте і багряне –

з плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку –

вродливу,

темнооку,

напівголу,

в червоному намисті з горобини,

з горіховими бубнами в руках…

«Вітрила», 1958 р.

"Чекаю дня, коли собі скажу"

*  *  *

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях –

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки...

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев'яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати...”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік –

лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

               На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

"Чекаю Твого наближення"