Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 98

*  *  *

Чекаю Твого наближення,

завмреш від жаху, від захвату.

Осягаю душею просторінь,

нескінченність

і висоту

Та тільки я ще не знаю:

Ти — блискавка,

яка мене спалить,

чи Ти — благодатний промінь,

від якого я розцвіту?

«Мандрівки серця», 1961 р.

ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ

Блюстителі, халтура — ваше хоббі.

Ви, фабріканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі —

вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.

Ми — джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.

Поезія для ваших топок — торф.

Оце щоб ваші методи побачив, —

від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко вам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись…

Не говоріть від імені народу, —

розперетричі ви йому впеклись!

ЧИГИРИНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ

Козацька тверджа, давній Чигирине,

уламок слави серед цих полів!

Усе святе, усе неповториме,

усе чекає невимовних слів...

Тут запеклася кров мого народу

і одридалн волю кобзарі.

Брати мої, а де ж ви брали воду

в цьому камінні, на такій горі?

Коли в облогу брами всі зачинено

і догорають головешки веж, —

нили ви Тясмнн здалеку очима

чи, може, просто кам’яніли теж?

Цей шпиль гори і трави, що зів’яли,

руїн і скель розпечений полин...

То як же ви на смерть отут стояли?!

Стоять на смерть — це ж треба буть живим!

А он же, бачиш: в камені криниця,

мале відерце в дзьобі журавля.

Гори цієї дивна таємниця —

оця пробита в камені криниця,

коли рятунку ждать нізвідкіля!

Як ви пробили цей суцільний камінь?

Як добулись до того джерела?

Ломами? Кайлом? Голими руками?

Чи вам сама земля допомогла?

Навчи мене, навчи, о Чигирине!

Колодязь твій глибокий, не змілів.

Усе святе, усе неповториме,

усе чекає невимовних слів...

"Чи зрікся Галілео Галілей"

*  *  *

Чи зрікся Галілео Галілей?

Щось люди там балакали про втому.

Про те, що рятувався він. Але й

не певна я, бо не була при тому.

О, не тривожте, люди, його прах!

Чи знали ви, до осуду охочі, —

якщо він навіть зрікся на словах,

які тоді були у нього очі?..

"Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня..." 

*  *  *

Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі за цей пріорітет.

Поетам всіх віків була потрібна Муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона — поет?

Хіба дві жінки — ми — подужаєм цю зграю

проблем і протиріч, що жалять кожну мить?

Я в неї на очах, розтерзана, вмираю, —

що ж їй робити, бідній? — лиш руки заломить.

І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?

Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю?

Ми з Музою — ми дві — дві жінки — де наш лицар?!

Ось Муза продиктує, а я його створю.

"Чоловіче мій, запрягай коня..."

*  *  *

Чоловіче мій, запрягай коня!

Це не кінь, а змій, — миготить стерня.

Доберемося за три годиночки

за стонадцять верст до родиночки.

Чуєш, роде мій, мій ріднесенький,

хоч би вийшов хто хоч однесенький!

Що ж це двері всі позамикані?

Чи приїхали ж ми некликані?

Ой ти ж роде мій, роде, родоньку!

Чом бур’ян пішов по городоньку?

Роботящий мій з діда-прадіда!

Двір занедбаний, Боже праведний!

Дев’ять день душа ще пручається,

а тепер вже едсь призвичаїться.

Ту морквиночку, тую ж квітоньку

не прополеш із того світоньку...

Люди згадують. Ми навідались.

От ми, родоньку, й перевідались.

"Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич"

*  *  *

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремигали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

"Літературна Україна", 13 червня 1967

"Чорна птиця б’є крильми по клавішах"

*  *  *

О. Д.

Чорна птиця б’є крильми по клавішах.

Із яких ти упала небес?

Може, Бах,віки подолавши,

у твоєму серці воскрес?

Так зіграти ці фуґи, токати,

проломивши невидимий мур.

Жінко-птице, звідки така ти,

із яких неземних партитур?

Ти ж не тут, ти все далі й далі,

ти сама вже не чуєш себе.

Тільки ожеледь срібних педалей

на землі тримає себе.

6.10.1998

«Мадонна перехресть», 2011

"Чорні верби над ставом"

*  *  *

Чорні верби над ставом. Білий вечір води.

Зірка впала кристалом на самотні сади.

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,

як в часи мезозою серед первісних пущ.

Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.

Динозаври іржаві пасуться в траві.