Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 111

– Ми тут, пане, про вашу біду говорили, що її в однаковій мірі своєю вважаємо, – сказав Заглоба. – Ніщо нам не в радість, Бог свідок. Одначе безплідними були б почуття наші, коли б ми вам єдино сльози лити допомагали, – ось і вирішили кров пролити, а сердегу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.

– Нехай винагородить вас Господь, – промовив Скшетуський.

– Хоч до Хмельницького в табір з вами поїдемо, – додав Володийовський, із тривогою поглядаючи на друга.

– Нехай винагородить вас Господь, – повторив той.

– Ми знаємо, – вів далі Заглоба, – що ви поклялися відшукати її живою чи мертвою, і готові хоч зараз…

Скшетуський, присівши на лаву, втупився в землю і не промовив у відповідь ні слова – Заглобу аж злість узяла. «Невже забути її хоче? – подумав старий шляхтич. – Коли так, напоум його Всевишній! Нема, видно, ні вдячності, ні пам’ятливості на світі. Та нічого, знайдуться такі, що їй на виручку поспішать, – я перший, поки ноги носять…»

У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки зітханнями Підбийп’ятка. Нарешті невеличкий Володийовський наблизився до Скшетуського й потряс за плече.

– Ви звідки?

– Од князя.

– І що?

– Вночі виходжу з роз’їздом.

– Далеко?

– Під Ярмолинці, якщо дорога вільна.

Володийовський подивився на Заглобу, і вони без слів зрозуміли один одного.

– Це в бік Бара? – пробурмотів Заглоба.

– Ми підемо з вами.

– Спершу за дозволом сходіть і дізнайтеся, чи не призначив вам князь іншої справи.

– Ходімо разом. Іще мені про дещо його запитати треба.

– І ми з вами, – сказав Заглоба.

Усі підвелися й пішли. Княжа квартира була неблизько, на іншому краю табору. В передпокої товпилися офіцери з різних корогов: військо звідусіль стікалося до Чолганського Каменя, всяк поспішав під прапори князя. Володийовському довелося підождати довгенько, перш ніж їх із паном Лонгином було допущено до його ясновельможності, зате князь одразу дозволив і їм самим їхати, і декількох драгунів-русинів послати, щоб ті, за перекинчиків себе видавши, пристали до Богунових козаків і про князівну розвідати постаралися. Володийовському ж він сказав:

– Я сам різні діла вишукую для вашого друга, тому що бачу, туга в ньому засіла й душу точить, а жаль мені його невимовно. Не говорив із вами він про князівну?

– Можна вважати, ні. В першу хвилину ледве був не помчав стрімголов до козаків, але пригадав, що нині корогви збираються nemine excepto і врятування вітчизни – перший наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не звертався. Господь один тільки знає, що в його душі відбувається.

– І тяжкі посилає випробування. Бачу, ви його вірний друг – бережіть же його, пане.

Володийовський низько вклонився й вийшов, тому що в цю хвилину до кімнати ввійшли київський воєвода зі старостою стобницьким, із паном Денхофом, старостою сокальським, і ще декілька офіцерів.

– Ну що? – запитав його Скшетуський.

– Їду з вами, тільки зазирну до своїх: треба декількох куди-небудь одправити.

– Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними Підбийп’ятка, Заглоба і старий Зацвілиховський, який прямував до своєї корогви. Неподалік од наметів драгунської корогви Володийовського друзям зустрівся пан Лащ у супроводі десяти чи п’ятнадцяти шляхтичів; лицар сей не стільки просувався вперед, скільки виписував ногами кренделі: і він, і супутники його були зовсім п’яні. Заглоба, побачивши таку картину, не стримав зітхання. Вони з коронним стражником здружилися ще під Старокостянтиновом, бо певною мірою натури їхні були схожими як дві краплі води. Пан Лащ, безстрашний воїн, справжня гроза бусурманів, був при тому страшенний гуляка, картяр і бражник, який найбільше любив час, вільний од битв, молитов, набігів і бійок, перебувати в колі таких людей, як Заглоба, пити горілку та теревені слухати. Як великий баламут він сам учинив стільки заколотів, стільки разів порушував закон, що в будь-якій іншій державі давно поплатився б головою. Не одна висіла над ним кондемната, однак він навіть у мирний час не надавав цьому ніякого значення, а під час війни його гріхи й зовсім забулись. Із князем Лащ з’єднався ще в Росолівцях і чималу поміч під Старокостянтиновом надав, але відтоді, як розташувався у Збаражі на відпочинок, зробився нестерпним через скандали, що він їх вічно затівав. А вже скільки в нього Заглоба вина випив, скільки нарозповідав байок на превелике задоволення хазяїна, котрий його до себе запрошував щодня, того й не перелічиш і пером не опишеш.

Але коли надійшла звістка про взяття Бара, Заглоба посмутнів, спохмурнів, утратив колишнє завзяття й більше у стражника не з’являвся. Той думав навіть, що веселун шляхтич залишив службу у війську, а тут раптом побачив його перед собою.

Простягнувши руку, він промовив:

– Вітаю вас, шановний пане. Що поробляєте? Чого до мене не заходите?

– Та ось, супроводжую пана Скшетуського, – похмуро відповів Заглоба.

Стражник не любив Скшетуського за статечність і прозвав розумником, хоча про нещастя його знав чудово, бо присутнім був на тому самому бенкеті в Збаражі, коли рознеслася звістка про взяття Бара. Одначе, за природою своєю нестриманий, у ту хвилину ще й п’яний, не побажав на чуже горе зважити і, вхопивши намісника за ґудзик жупана, запитав:

– Що, брате, все за дівкою плачеш?… А гарна була, еге ж?

– Пустіть мене, шановний пане, – сказав Скшетуський.

– Постривай.

– На службі перебуваючи, не вільно мені з виконанням наказу його ясновельможності князя зволікати.

– Постривай! – повторив Лащ із упертістю п’яної людини. – Ти на службі, не я. Мені тут ніхто наказувати не сміє.

Після чого, притишивши голос, повторив запитання:

– Гарна була, га?

Брови поручика зійшлися на переніссі.

– Моя вам порада, пане: не торкайтеся вразливого місця.

– Вразливого місця не торкатися? Та ти марно побиваєшся. Гарна була – жива, значить.

Лице Скшетуського вкрилося смертельною блідістю, але він стримався й мовив:

– Пане… як би мені не забути, з ким честь маю…

Лащ витріщив очі.

– Ти що? Погрожуєш? Мені?… Через якусь шльондру?

– Ідіть, пане стражник, своєю дорогою! – гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвілиховський.

– Ах ви ж, голодранці, сіряки, холуї! – заволав стражник. – За шаблі, панове!

І, вихопивши свою, кинувся на Скшетуського, та в ту ж мить у руці пана Яна засвистіло залізо й шабля стражника птахом шугонула в повітря, сам же він похитнувся і з розмаху гепнувся на весь зріст на землю.

Скшетуський не добив його; він застиг у якомусь дурмані, білий як полотно, а навколо тим часом закипіла буча. З одного боку підскочили супутники стражника, з другого, немов бджоли з вулика, налетіли драгуни Володийовського. Пролунали вигуки: «Бий їх, бий!» Підбігли ще якісь люди, навіть не знаючи, в чому справа. Задзвеніли шаблі, сутичка погрожувала перетворитися на загальне побоїще. На щастя, приятелі Лаща, бачачи, що людей Вишневецького все більшає, протверезівши від страху, підхопили стражника й кинулися навтікача.

Цілком імовірно, коли б мав стражник справу з іншими жовнірами, менш привченими до дисципліни, його б на шматки порубали, та старий Зацвілиховський, опам’ятавшись, тільки крикнув: «Стій!» – і шаблі поховалися в піхви.

Проте весь табір захвилювався: чутка про сутичку досягла княжих вух. Кушель, який ніс караульну службу, вбіг до кімнати, де князь радився з київським воєводою, старостою стобницьким і Денхофом, і крикнув:

– Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Слідом за ним кулею влетів блідий, у нестямі від люті, але вже протверезілий коронний стражник.

– Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! – кричав він. – У цьому таборі гірше, ніж у Хмельницького, – ні до родовитості немає поваги, ні до сану! Шаблями сановників рубають! Якщо ви, ясновельможний князю, справедливості не надасте мені й не повелите кривдників скарати на смерть, я сам із ними розправлюся.