Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 112

Князь рвучко підвівся з-за столу.

– Що сталося? Хто на вас напав, пане?

– Ваш офіцер – Скшетуський.

На обличчі князя відобразилося непідробне здивування.

– Скшетуський?

Раптом двері відчинились і ввійшов Зацвілиховський.

– Ваша ясновельможність, я був усьому свідком! – сказав він.

– Я сюди не розбиратися прийшов, а вимагати покарання! – волав Лащ.

Князь повернувся до стражника і зміряв його поглядом.

– Спокійніше, спокійніше! – неголосно, але твердо промовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, через що стражник, хоч і славився своєю зухвалістю, миттю замовк, наче втратив дар мови, а решта зблідли.

– Говоріть, пане! – звернувся князь до Зацвілиховського.

Зацвілиховський розповів з усіма подробицями, як стражник, спонукуваний неблагородними й не лише людини знатної, але й простого шляхтича недостойними мотивами, почав кепкувати над бідою Скшетуського, а потому кинувся на нього з шаблею; розповів і яку стриманість, воістину невластиву його рокам, виявив намісник, обмежившись лише тим, що вибив із руки заводіяки зброю. Наприкінці старий сказав:

– Ваша ясновельможність мене знає не перший день: доживши до сімдесяти літ, я олжею своїх уст не осквернив і не оскверню, поки буду живий, тому й під присягою у своїй реляції не зміню жодного слова.

Князю відомо було, що Зацвілиховський слів на вітер не кидає, та й Лаща він занадто добре знав. Але відповіді зразу не дав, тільки взяв перо й почав писати.

Закінчивши, він поглянув на стражника і мовив:

– Буде вам, пане, надана справедливість.

Стражник роззявив був рота із наміром відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, лише упер руку в бік, поклонився й гордо вийшов.

– Желенський! – наказав князь. – Однесете листа панові Скшетуському.

Володийовський, який ні на хвилину не полишав намісника, дещо стривожився, заздрівши на порозі княжого слугу, адже був упевнений, що їх негайно покличуть до князя. Одначе слуга тільки вручив листа і, ні слова не кажучи, вийшов, а Скшетуський, прочитавши послання, подав його другові.

– Читайте, – сказав він.

Володийовський глянув і вигукнув:

– Призначення в поручики!

І, охопивши Скшетуського за шию, розцілував ув обидві щоки.

Поручик у гусарських корогвах вважався майже вищим військовим чином. У тій корогві, де служив Скшетуський, ротмістом був сам князь Ярема, а номінальним поручиком – пан Суфчинський із Сенчі, котрий як людина в літах дійсну службу давно полишив. Пан Ян тривалий час виконував обов’язки того й другого, що, зрештою, в таких корогвах, де старші два чини частіше за все були тільки почесними титулами, траплялося часто й густо. Ротмістром королівської корогви бував сам король, примасівської – примас, поручиками – вищі придворні вельможі, а на ділі командували корогвами намісники, котрих через те частіше за все називали поручиками й полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті Скшетуський. Але особи, що тільки виконували обов’язки, в меншій були пошані: між званням, яке утвердилося в ужитку, і наданим за всією формою існувала чимала розбіжність. Однині ж, з огляду на княжий наказ, Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя воєводи руського.

Одначе в той час як приятелі, вітаючи Скшетуського з виявленою йому честю, від радості так і сяяли, його лице ні на секунду не змінило виразу і, як і до цього, лишалося застиглою суворою маскою: не було на світі таких почестей і чинів, од яких би воно просвітліло.

Все-таки він підвівся й вирушив дякувати князеві, а невеличкий Володийовський тим часом походжав по його квартирі, потираючи руки.

– Оце так так! – промовляв він. – Поручик гусарської корогви! Хто ще в такі молоді роки так був пошанований?

– Тільки б Господь повернув йому щастя! – сказав Заглоба.

– Отож бо й воно! Ви помітили, у нього жоден мускул не здригнувся.

– Він би волів одмовитися, – сказав пан Лонгинус.

– І не диво! – зітхнув Заглоба. – Я б сам за неї оцю руку, що нею прапор захопив, оддав.

– Воістину!

– А що, пан Суфчинський, мабуть, помер? – зауважив Володийовський.

– Видно, помер.

– Хто ж намісником буде? У хорунжого молоко на губах не обсохло, та й на посаді він без року тиждень.

Питання лишилося невирішеним. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

– Вельмишановний пане, – сказав він Підбийп’ятці, – князь намісником вашу милість призначив.

– О Боже! – простогнав пан Лонгинус, молитовно складаючи руки.

– Із тим же успіхом можна призначити і його ліфляндську кобилу, – пробурмотів Заглоба.

– Ну, а що з роз’їздом? – запитав Володийовський.

– Вирушаємо без зволікання, – відповів Скшетуський.

– Людей багато наказано взяти?

– Одну козацьку корогву й одну волоську, разом п’ятсот людей буде.

– Еге, та це ціла експедиція – не роз’їзд! Що ж, коли так, час у дорогу.

– У дорогу, в дорогу! – повторив Заглоба. – Може, з Божою поміччю яку вісточку роздобудемо.

Через дві години, коли сонце вже хилилось до обрію, четверо друзів вирушали з Чолганського Каменя, прямуючи на південь; майже одночасно покидав табір коронний стражник зі своїми людьми. За їх від’їздом, не жаліючи вигуків і злих насмішок, спостерігало багато лицарів з різних корогов; офіцери обступили Кушеля, котрий розповідав, з якої причини було вигнано стражника і як це відбувалося.

– Мене до нього було послано з наказом князя, – говорив Кушель, – і, повірте, місія ця виявилася вельми periculosa;[146] він, ледве прочитав, заревів як віл, таврований залізом. І на мене з келепом – дивом не вдарив, мабуть, побачив за вікном німців Корицького й моїх драгунів із пищалями напоготів. А потім як закричить: «Гаразд! Нехай! Проганяєте? Я піду! До князя Домініка поїду, він мене люб’язніше зустріне! І без того, – каже, – остогидло служити з голотою, а за себе, – кричить, – помщуся, не буду я Лащем! І від молодика цього вимагатиму сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє, весь стіл келепом порубав од злості. Лячно мені, признатися: як би з паном Скшетуським не сталося чого поганого. Зі стражником жарти кепські: гордий, лихої вдачі, образ прощати не звик, та й сам не з боязких, до того ж високого звання…

– Та що Скшетуському може зробитися sub tutela[147] самого князя! – заперечив один із офіцерів. – І стражник, скільки б не куражився, навряд чи ризикне зв’язуватися з такою персоною.

Тим часом поручик, нічого не відаючи про погрози стражника, віддалявся зі своїм загоном од табору, тримаючи шлях на Ожиговці, в бік Південного Бугу й Медведівки. Хоча вересень позолотив уже листя дерев, ніч настала тепла й погожа, ніби в липні; таким видався той рік: зими немовби й не було, а навесні все зацвіло тоді, коли в минулі роки у степах іще глибокі сніги лежали. Дощовому літові на зміну прийшла суха та м’яка осінь, із тьмяними днями та ясними місячними ночами. Загін просувався по рівній дорозі, особливо не остерігаючись, – поблизу табору ждати нападу не доводилося; коні бігли прудко, попереду їхав поручик із десятком вершників, за ним Володийовський, Заглоба й пан Лонгинус.

– Гляньте-но, братця, як освітлений місяцем той пагорок, – шепотів Заглоба, – ніби серед білого дня, їй-богу. Кажуть, тільки під час війни бувають такі ночі, щоб душі, відлітаючи від тіл, не розбивали в темряві лоби об дерева, як горобці об крокви в клуні, й легше знаходили дорогу. На додачу нині п’ятниця, спасів день: отруйним випарам із землі виходу нема, й у нечистої сили до людини доступ відсутній. Відчуваю, полегшало мені, і надія в душу вступає.

– Головне, ми зрушили з місця й хоч що-небудь для порятунку князівни вжити можемо! – зауважив Володийовський.

– Немає гірше тужити, сидьма сидячи, – вів далі Заглоба, – а на коні тебе протрясе – дивись, відчай і спуститься в п’яти, а там висиплеться зовсім.

146

небезпечною (лат.).

147

під заступництвом (лат.).