Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 151

– Сестро! – cкрикував велетень Юр і волосся на собі в тузі рвав. – Прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплю твоєї крові цебро проллємо вражої.

– Нехай допоможе нам Бог! – додав Андрій.

І обоє чоловіків здійняли до небес руки, Заглоба ж підвівся з лави, зробив кілька кроків до своєї лежанки, похитнувся як п’яний і впав перед святим образом на коліна.

За хвилину в замку, сповіщаючи про полудень, загуділи дзвони, так похмуро, як на похороні.

– Немає більше князівни, немає! – повторив Володийовський. – Ангели піднесли її на небо, нам залишивши сум і сльози.

Ридання вирвалися з грудей Заглоби, і він затрясся всім своїм великим тілом, а три лицарі продовжували ремствувати на долю, і дзвони вторили їм, не змовкаючи.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Здавалося навіть, зломлений горем старий шляхтич задрімав, стоячи на колінах, але через деякий час він підвівся й сів на лежанку, тільки це була вже зовсім інша людина: з червоними, налитими кров’ю очима, пониклою головою, відвислою до самого підборіддя нижньою губою; на лиці його відбивалася безпорадність і стареча неміч, непомітна досі, – і справді подумати можна було, що колишній Заглоба, хвалько, веселун і вигадник, упокоївся, подарувавши своє обличчя пониклому під тягарем років і втоми старцю.

Через якийсь час, незважаючи на протести слуги, що вартував біля дверей, увійшов Підбийп’ятка, і знову посипалися скарги та ремствування. Литвин згадував Розлоги та першу свою зустріч із князівною, згадував, якою чарівною, юною та милою вона була; нарешті, пригадавши, що є чоловік, їх усіх нещасніший, – наречений її, Ян Скшетуський, – узявся запитувати, що знає про нього невеличкий лицар.

– Скшетуський залишився в князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, у потьмаренні, нічого навколо себе не бачачи, – сказав Володийовський.

– А чи не поїхати нам до нього? – запитав литвин.

– Нема чого нам туди їхати, – відповів Володийовський. – Княжий лікар ручається за його видужання; при ньому Суходольський – він хоча й полковник князя Домініка, та зі Скшетуським у дружбі, і старий наш Зацвілиховський – обоє ретельно про нього піклуються. Потреби він ні в чому не знає, а що перебуває в непритомності, воно ж для нього краще.

– Господи всемогутній! – вигукнув литвин. – Невже ваша милість своїми очима його бачили?

– Бачив, але якби не сказали мені, що це він, я б його не впізнав нізащо на світі, настільки виснажений бідолаха стражданнями та хворобою.

– А він вас упізнав?

– Схоже, впізнав, тому що, хоч і не сказав ні слова, посміхнувся і головою кивнув, а мені така жалість стисла душу, що я довше біля нього залишатися не зміг. Князь Корецький збирається до Збаража вести свої корогви, Зацвілиховський із ним іти має намір, і Суходольський клянеться, що незабаром прибуде, хоч би й одержав од князя Домініка зовсім інші розпорядження. Вони і Скшетуського із собою привезуть, якщо того хвороба не здолає.

– А відкіля ваші милості довідалися про смерть князівни Олени? – продовжував розпитувати пан Лонгинус і додав, указуючи на князів: – Чи не ці лицарі привезли звістку?

– Ні. Ці лицарі самі випадково почули про все в Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди пішли зі мною, оскільки нашому князеві листа від воєводи мали передати. Війна є неминучою, від комісії вже ніякого пуття не буде.

– Це ми й отут сидячи знаємо, ви краще скажіть, од кого про смерть князівни почули?

– Мені Зацвілиховський сказав, а йому сам Скшетуський. Пан Ян від Хмельницького дістав дозвіл у Києві князівну шукати, і митрополит йому обіцявся допомогти. Шукали більше по монастирях: усі, хто з наших залишилися в Києві, у ченців поховалися. Думали, що й Богун князівну в якому-небудь монастирі сховав. Довго шукали, не втрачаючи надії, хоча і знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять дівиць задушила димом. Сам митрополит завіряв, що наречену Богуна ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

– Виходить, вона була в Миколи Доброго все-таки?

– Отож бо й воно. Скшетуський зустрів в одному монастирі Йоахіма Єрлича, а оскільки всіх розпитував про князівну, то і його запитав. Єрлич же йому і скажи, що всіх, які були, дівиць козаки відразу відвезли, лише в Миколи Доброго залишилося дванадцять, та й тих потім у диму задушили; між них начебто була і князівна Курцевич. Скшетуський, знаючи недобру вдачу Єрлича, котрий до того ж од вічного страху ніби стерявся розумом злегка, не повірив і знову кинувся з розпитуваннями в монастир. На лихо, черниці – трьох їхніх сестер було задушено в тій же келії – прізвищ не пам’ятали, але, коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що була така. Тоді-то Скшетуський із Києва поїхав і незабаром занедужав.

– Чудо, що ще живий залишився.

– І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, що за ним у полоні в Січі доглядав і потім сюди приїжджав із листом, а повернувшись, князівну допомагав шукати. Він його й у Корець одвіз, де з рук на руки Зацвілиховському віддав.

– Підтримай його дух, Господи, йому вже ніколи не знайти розради, – промовив пан Лонгинус.

Володийовський ні слова більш не проронив; настало гробове мовчання. Князі, підперши руками голови, насупивши брови, сиділи нерухомо, Підбийп’ятка звів очі до неба, а Заглоба втупив осклянілий погляд у протилежну стіну і, здавалося, поринув у глибокі роздуми.

– Прокиньтеся, пане! – сказав нарешті Володийовський, труснувши його за плече. – Про що замислилися? Нічого вам тепер уже не придумати, і хитрощами вашими лиху не допомогти.

– Знаю, – упалим голосом відповів Заглоба, – одна в мене дума; старий я став і нічого мені на цьому світі робити.

Розділ XXI

– Уявіть собі, любий друже, – говорив після того як минуло декілька днів Лонгину Володийовський, – чоловік цей одразу перемінився так, немов на двадцять років став старішим. Який був веселун, балакун, призвідник, – самого Улісса перевершував хитромудрістю! – а нині що? Рота зайвий раз не відкриє, дрімає цілими днями, на старість ремствує, а якщо і скаже слово, все одно як крізь сон. Знав я, що любив він її, та не припускав, що так сильно.

– Що ж тут дивного? – відповідав, зітхаючи, литвин. – Тому і привернувся міцно, що її з рук Богунових вирвав, що заради неї стільки разів небезпеці піддавався, у тяжкі тарапати потрапляв. Поки жевріла надія, то й думка його не дрімала, всілякі винаходячи витівки, і сам твердо на ногах стояв, а тепер і справді: що робити на світі самотньому старому, якому серцем ні до кого приліпитися?

– Я вже і пити з ним пробував у надії, що він од вина піднесеться духом, – усе марно! Пити п’є, але історій несусвітних, як за старих часів, не розповідає і подвигами своїми не похваляється, хіба що розчулиться, а потім голову на черево і спати. Вже і не знаю, хто дужче зневірюється – він чи Скшетуський.

– Шкода його невимовно. Що не кажіть, великий був лицар! Ходімо до нього, пане Міхал. Адже він звичку мав наді мною насміхатись і дошкуляти всіляко. Може, і зараз візьме охота? Господи, як же змінюються люди! Такий веселий був чоловік!

– Ходімо, – сказав Володийовський. – Пізненько, щоправда, але йому вечорами найважче: цілий день продрімає, а вночі заснути не може.

Продовжуючи розмовляти, друзі вирушили на квартиру до Заглоби; той сидів біля розчиненого вікна, підперши голову рукою. Година була вже пізня, у замку зупинився всякий рух, тільки дозорці перегукувалися протяжними голосами, а в густому чагарнику, що відокремлював замок од міста, солов’ї несамовито виводили свої нічні трелі, свистячи, булькаючи і клацаючи з такою силою, з якою обрушується на землю весняна злива. Крізь розчинене вікно струменіло тепле травневе повітря, місячне світло яскраво опромінювало скорботне лице і схилену на груди лису голову Заглоби.

– Добрий вечір, ваша милість, – вітали його лицарі.

– Добрий вечір, – відповів Заглоба.

– Про що, пане, розмріялися перед віконцем, замість того щоб спати лягати? – запитав Володийовський.