Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 152

Заглоба зітхнув.

– Не до сну мені, – проговорив він ледь чутно. – Рік тому, рівно рік, ми з нею від Богуна тікали, і над Кагамликом так само для нас щебетали пташки, а тепер де вона?

– Така, видно, була Божа воля, – сказав Володийовський.

– Щоб я сльози в тузі проливав! Немає мені ні в чому розради, пане Міхал!

Настало мовчання, тільки усе дзвінкіше заливалися за вікном солов’ї: здавалося, світла ніч наповнена їхнім тьохканням.

– О Боже, Боже, – зітхнув Заглоба, – точно так, як на Кагамлику!

Пан Лонгинус змахнув сльозу з лляних вусів, а невеличкий лицар трохи згодом промовив:

– Знаєте що, пане? Сум сумом, а випийте з нами медку – немає від туги цілющіших ліків. А за чаркою, дасть Бог, кращі часи прийдуть на пам’ять.

– Що ж, випиймо, – покірно погодився Заглоба.

Володийовський наказав челядникові принести вогню і жбан меду, а коли всі сіли, запитав, розуміючи, що лише спогади можуть одвернути Заглобу від гірких думок:

– Виходить, уже рік, як ви з покійницею з Розлогів од Богуна тікали?

– У травні це було, у травні, – відповів Заглоба. – Ми через Кагамлик переправилися, хотіли в Золотоношу потрапити. Ох, тяжко на світі жити!

– І вона переодягнена була?

– Так, козачком. Волосся мені довелося сердезі відрізати, щоб її не впізнали. Пам’ятаю навіть, у якому місці я його під деревом закопав разом із шаблею.

– Чарівна була панна! – вставив із зітханням Лонгинус.

– Я ж вам говорю, що з першого дня її полюбив, немов сам виховував із малолітства. А вона все рученьки складала та дякувала за порятунок і турботу! Краще б мені від козацької шаблі згинути, ніж нинішнього дня дочекатися! Навіщо тепер жити на світі?

Ніхто йому не відповів; мовчки пили три лицарі мед, перемішаний зі слізьми.

– Думав, біля них у спокої до старості доживу, а тут… – почав було знову Заглоба і безсило опустив руки. – Нічого мені більше чекати, хіба що смерть принесе розраду.

Не встиг Заглоба докінчити, як у сінях учинився шум: хтось намагався ввійти, а челядник не пускав; почалася голосна сварка. Раптом Володийовському почувся знайомий голос, і він крикнув челядникові, щоб той упустив прибульця.

Двері прочинились, і в щілині з’явилася щоката рум’яна фізіономія Редзяна, що, обвівши поглядом застілля, поклонився і сказав:

– Слава Ісусові Христу!

– Навіки слава, – відповів Володийовський. – Це Редзян.

– Я, – мовив хлопець, – кланяюся вашим милостям низько. А де мій хазяїн?

– Твій хазяїн у Корці, він хворий.

– О Господи! Та що ви таке говорите, пане! Не дай Боже, тяжко?

– Був тяжко, а тепер оклигує. Лікар обіцяє видужання.

– А я хазяїнові звісточку про князівну привіз.

Невеличкий лицар сумно похитав головою.

– Даремно ти поспішав, пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердегу гіркими слізьми.

У Редзяна очі на лоба полізли.

– Батечку мій! Що я чую? Невже панянка померла?

– Не померла, а в Києві розбійниками вбита.

– В якому ще Києві? Що ваша милість верзе?

– Як у якому Києві? Ти що, не чув про Київ?

– Господи Ісусе! Ваша милість жартує, певно? Відкіля їй взятися в Києві, коли її неподалік од Рашкова сховано, в яру над Валадинкою? І відьмі наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок її від себе не відпускала. Їй-богу, так і розуму недовго позбутися!

– Якій іще відьмі? Ти що плетеш?

– Та Горпині!.. Я цю сучку добре знаю!

Заглоба раптом підхопивсь і почав розмахувати руками, ніби потопаючий у відчайдушній спробі знайти порятунок.

– Помовчіть заради всього святого, пане, – обірвав він Володийовського. – Дозвольте, чорт забирай, і мені слово вставити!

Заглоба сполотнів, лисина його зросилася потом – присутнім навіть стало за нього страшно, але старий шляхтич, одним махом перескочивши через лаву, схопив Редзяна за плечі і запитав хрипко:

– Хто тобі сказав, що її… біля Рашкова сховано?

– Хто міг сказати? Богун!

– Ти що, брате, з глузду з’їхав?! – гаркнув Заглоба і почав трясти хлопця як грушу. – Який Богун!

– Господи помилуй! – заволав Редзян. – Навіщо ж трясти так? Пустіть, ваша милість, дайте з думками зібратись… Останній витрусите розум, у мене й так усе в голові перемішалось… Який, кажете, Богун? Невже ваша милість його не знає?

– Говори, а то ножем шпортону! – заревів Заглоба. – Де ти Богуна бачив?

– У Влодаві!.. Чого ви від мене, панове, хочете? – закричав переляканий хлопчина. – Хто я, по-вашому? Розбійник із великої дороги?

Заглоба, здавалось, от-от знепритомніє; не в силах відсапуватися, він повалився на лаву, хапаючи ротом повітря. На допомогу йому прийшов пан Міхал.

– Ти коли Богуна бачив? – запитав він у Редзяна.

– Три тижні тому.

– Виходить, живий він?

– А чого йому не бути живому?… Ваша милість його почикрижили добряче-таки, він сам мені розповідав, однак же оклигав…

– І він тобі сказав, що князівна під Рашковом?

– А хто ж іще?

– Слухай, Редзяне, мова йде про життя князівни і твого хазяїна! Богун сам тобі говорив, що її в Києві не було?

– Мосьпане, як їй було бути в Києві, коли він її біля Рашкова сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пернач дав і свій перстень, щоб я до неї туди їхав, тому що в нього рани відкрились і пролежати доведеться бозна-скільки…

Заглоба не дав Редзяну договорити: підхопившись із лави і вчепившись у залишки волосся обома п’ятірнями, він закричав як божевільний:

– Жива моя донечка, жива, слава Богу! Не вбили її в Києві! Жива моя люба, жива, жива!

Старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, обхопивши Редзяна за шию, пригорнув до грудей і поцілував – бідний хлопець зовсім розгубився.

– Пустіть, ваша милість… задушите! Звичайно, жива… Дасть Бог, вирушимо за нею разом… Ваша милість… Ну, ваша милість!

– Пустіть його, пане, дозвольте розповісти до кінця, ми ж іще нічого не зрозуміли, – сказав Володийовський.

– Говори скоріше! – кричав Заглоба.

– Давай по порядку, братику, – сказав пан Лонгинус, на вусах якого теж осіла рясна роса.

– Дозвольте, панове, віддихаюся, – сказав Редзян, – і вікно причиню, а то слова не виговориш – дуже галасують у кущах кляті солов’ї.

– Меду! – крикнув челядникові Володийовський.

Редзян зачинив вікно з властивою йому неквапливістю, після чого повернувся до присутніх і сказав:

– Дозвольте присісти, ваші милості, ноги від утоми підламуються.

– Сідай! – сказав Володийовський, наливаючи йому з принесеного челядником жбана. – Пий із нами, ти своєю новиною не те ще заслужив, тільки говори скоріше.

– Чудовий мед! – промовив Редзян, розглядаючи склянку на світло.

– Хай тобі трясця! Розповідати будеш? – гаркнув Заглоба.

– А ваша милість зараз гніваться! Ясно, що буду, коли ви того бажаєте: ваше діло наказувати, а моє коритися, на те і слуга я. Видно, потрібно все чисто розповісти, із самого початку…

– Давай із самого початку!

– Пам’ятаєте, коли прийшла звістка про взяття Бара, ми подумали, що панянки вже в живих немає? Я тоді в Редзяни повернувся, до батьків і дідуся, якому вже під дев’яносто… Так, вірно… Ні! Дев’яносто один, мабуть.

– Та хоч би і дев’ятсот!.. – буркнув Заглоба.

– Дай йому Господи довгого життя! Спасибі вашій милості на доброму слові, – відповів Редзян. – Отож поїхав я тоді додому, відвезти батькам, що з Божою поміччю призбирав, поки серед розбійників перебував: як вам уже відомо, минулого року я в Чигирині потрапив до козаків, вони мене за свого вважали, позаяк я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього ввійшов, а при нагоді скуповував у цих злодюг що прийдеться – коли срібло, коли камінці…

– Знаємо, знаємо! – сказав Володийовський.

– Приїхав, значить, я до батьків, що дуже мені зраділи, але очам своїм вірити не захотіли, побачивши, які я привіз подарунки. Довелося заприсягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуте. Ото було радості, а треба вам знати, що в батьків моїх іде тяжба з Яворськими через грушу. Дерево на межі росте: половина гілок на їхній стороні, половина на нашій. Почнуть трясти Яворські, наші груші сиплються, а багато на межу падає. Вони говорять, ті, що на межі, їхні, а ми…