Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 179

– Що ж сталося? – запитав пан Лонгинус. – Ви почали розповідати, та не доказали.

– Зараз і розповім – либонь переб’ємо сон! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок – пошукати, чи не завалялося де чого їстівного. Ходимо, бродимо, заглядаємо в усі кутки – як виметено. Повертаємося злі. А в дворі назустріч нам патер кальвіністський – з’явився готувати в останню путь капітана Шенберка – того, що на Фірлеєвих позиціях учора було підстрелено. Я йому і говорю: «Довго ви, гріховоднику, тут огинатися будете й на Всевишнього огуду зводити? Ще накличете на нас немилість Господню!» А він, мабуть, розраховуючи на заступництво каштеляна бєльського, рече: «Наша віра не гірша вашої, а то й ліпша!» Як сказав, нас просто острах узяв від обурення. Та я помовчую! Думаю собі: ксьондз Жабковський поруч, нехай посперечається. А ксьондз мій як засичить і без роздумів свій аргумент виставляє: бабах боговідступника під ребро. Одначе відповіді на перший цей довід не дістав ніякої: той як покотиться, так і не зупинився, поки головою не уткнувся в стіну. Тут якраз князь із ксьондзом Муховецьким і на нас: що за шум, що за свара? Не час, мовляв, не місце і не метод! Як школярам, намилили голови… Де тут, питається, справедливість? Utinam sim falsus vates,[205] але патери ці фірлеївські ще на нас лихо накличуть…

– А капітан Шенберк на шлях істинний не навернувся? – запитав пан Міхал.

– Де там! Як жив, заблудла душа, так і вмер.

– І чого тільки люди нидіють у впертості своїй, відмовляючи собі в порятунку! – зітхнув пан Лонгинус.

– Господь нас від насильства і козацьких злих чарів оберігає, – продовжував Заглоба, – а вони ще його ображати сміють. Чи відомо вам, шановні панове, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри говорили, хоч куди впаде клубок, у тім місці земля покривається коростою…

– Певна річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, – сказав, хрестячись, Підбийп’ятка.

– Відьом я сам бачив, – додав Скшетуський, – і, скажу вам, шановні добродії…

Подальші його слова перебив Володийовський, що, стиснувши лікоть Скшетуського, прошепотів раптом:

– Ану, тихіше!..

І, підскочивши до самого краю валу, став прислухатися.

– Нічого не чую, – сказав Заглоба.

– Тсс!.. Дощ заглушає! – пояснив Скшетуський.

Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще трохи часу простояв, насторожившись; нарешті він повернувся до товаришів і прошепотів:

– Ідуть.

– Дайте знати князеві! Він на позицію Остророга пішов, – так само тихо наказав Скшетуський, – а ми побіжимо попередити жовнірів…

І друзі, ні секунди не зволікаючи, кинулися вздовж валу, дорогою раз у раз зупиняючись і тихим шепотом оповіщаючи вартових:

– Ідуть! Ідуть!..

Слова нечутною зірницею полетіли з вуст у вуста. Через чверть години князь, виїхавши верхи на вали, вже віддавав офіцерам розпорядження. Оскільки супротивник, видно, розраховував застукати табір зненацька, уві сні та бездіяльності, князь повелів його в цій омані залишити. Жовнірам наказано було триматись якомога тихіше й підпустити ворога до самої підошви валу, а потім лише, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на нього вдарити.

Воїнам не довелося повторювати двічі: дула мушкетів безшумно було взято напоготів і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгинус і Володийовський стояли поруч; Заглоба залишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільша кількість куль ляже посередині майдану, а на валу, поруч із трьома такими рубаками, найбезпечніше.

Він тільки став ледь позаду друзів, аби уникнути першого удару. Трохи віддалік опустився на коліно Підбийп’ятка із Зірвиглавцем у руці, а Володийовський примостився поруч зі Скшетуським і прошепотів йому в саме вухо:

– Ідуть, безперечно…

– Рівно крокують.

– Це не чернь, та й не татари.

– Запорізька піхота.

– Або яничари – вони марширують відмінно. Із сідла б побільше укласти можна!

– Темно нині занадто для кінного бою.

– Тепер чуєте?

– Тсс! Тихіше!

Табір, здавалося, поринув у щонайглибший сон. Ніде ні шереху, ні вогника – суцільна гробова тиша, яка порушується лише шелестом дрібного дощику, що сіється як крізь сито. Помалу, однак, до шелестіння цьому додався інший, тихий, але розмірений і тому більш виразний шерех, який усе наближався, все чіткішим ставав; нарешті за десяток кроків від рову показалася якась довгаста щільна маса, помітна лише тому, що була за темряву чорніша, – показалась і застигла на місці.

Жовніри затамували подих, тільки невеличкий лицар пощипав стегно Скшетуського, таким способом виражаючи свою радість.

Тим часом ворожі воїни підступили до рову, спустили в нього драбини, потім самі злізли на дно, а драбини приставили до зовнішнього схилу валу.

Вал, як і раніше, зберігав мовчання, начебто на ньому і за ним усе вимерло – тиша стояла, як у могилі.

Але подекуди все-таки, хоч який обережний був ворог, щаблі почали потріскувати і скрипіти…

«Ох, і полетять ваші голови!» – подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгинус стиснув руків’я Зірвиглавця і напружив зір – перебуваючи ближче за всіх до гребеня валу, він мав намір ударити першим.

Раптово три пари рук висунулися з мороку і схопилися за гребінь, а слідом, повільно та обережно, почали підніматися три мисюрки… Вище і вище…

«Турки!» – подумав пан Лонгинус.

У цю хвилину оглушливо гримнули тисячі мушкетів; зробилося світло як удень. Перш ніж світло померкло, пан Лонгинус розмахнувся і вдарив – страшний був його удар, повітря так і завило під клинком Зірвиглавця.

Три тіла упали в рів, три голови в мисюрках скотилися до колін литвина.

Одразу, хоча на землі залишилося пекло, над паном Лонгинусом одверзлися небеса, крила виросли за спиною, ангельські хори заспівали в душі й у грудях райське розлилося блаженство – і бився він, як уві сні, й удари його меча були ніби подячна молитва.

І всі давно покійні Підбийп’ятки, починаючи від прабатька Стовійка, зраділи на небесах, тому що гідним їх виявився останній сущий на землі нащадок роду Підбийп’яток герба Зірвиглавець.

Штурм, у якому з боку ворога головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничарів ханської гвардії, відбито було жорстоко – бусурманської крові пролилося більше, ніж у минулих битвах, що викликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман перед приступом поручився, що турків ляхи зустрінуть із меншою несамовитістю і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана та мурзів, які розлютились, і розм’якшувати їхні серця дарунками. Ханові він підніс десять тисяч талерів, а Тугай-бею, Кош-азі, Субаґази і Калзі відрахував по дві тисячі. Тим часом у таборі челядь витягала трупи з рову, і жоден постріл із шанців їй у цьому не перешкоджав. Жовнірам дано було відпочинок до самого ранку, позаяк ясно було, що штурм не відновиться. Всі спали міцним сном, крім корогов, призначених у варту, і пана Лонгина Підбийп’ятки, що ніч безперервно хрестом пролежав на мечі, дякуючи Богові, що дозволив йому виконати обітницю і таку голосну здобути славу, що ім’я його в місті й у таборі не сходило з вуст. Назавтра його прикликав до себе князь-воєвода і хвалив від душі, а воїнство цілий день ішло натовпом поздоровити героя та подивитися на три голови, що челядь принесла і поклала перед його наметом і які вже почорніли на повітрі. Одні захоплювались, інші заздрили, а дехто очам відмовлявся вірити: до того всі три голови у своїх мисюрках зі сталевими маківками були рівно зрізані – начебто ножицями.

– Меткий ваша милість sartor![206] – дивувалася шляхта. – Чули ми про ваші лицарські доблесті, але такому ударові й герої давнини могли б позаздрити – найспритнішому катові не зуміти краще.

– Од вітру шапка так не злетить, як голови ці злетіли! – говорили інші.

205

Нехай буду я лжепророком (лат.).

206

кравчик (лат.).