Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 180

І всяк поспішав потиснути панові Лонгинусу руку, а він стояв, похнюпившись, і сіяв, і всміхався соромливо й лагідно, як невинна дівиця перед вінчанням, і говорив, немовби у своє виправдання:

– Дуже вже зручно вони стали…

Багатьом хотілося випробувати його меч, але жодному цей дворучний крижацький кончар по руці не прийшовся, не виключаючи навіть ксьондза Жабковського, хоча той підкову переламував, як тріску.

Біля намету робилося все гамірливіше: Заглоба, Скшетуський і Володийовський зустрічали гостей, пригощаючи їх розповідями, позаяк більше було нічим – у таборі вже догризали останні сухарі, та й м’ясо давно перевелось, якщо не брати до уваги в’яленої конини. Але наснага замінювала будь-які страви. Насамкінець, коли деякі почали вже розходитися, прибув Марек Собєський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгинус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво вітаючи лицаря, мовив:

– Сьогодні у вас, пане, свято.

– Звичайно, свято, – втрутився Заглоба, – приятель наш обітницю виконав.

– І слава Богу! – відповів староста. – Що, брате, незабаром весілля зіграємо? Є у вас уже хто на прикметі?

Підбийп’ятка страшенно знітився й почервонів по самі вуха, а староста продовжував:

– Конфузія ваша свідченням, що я не помилився. Святий вашої милості обов’язок піклуватися, щоб такий рід не згас. Дай Боже, щоб побільше на світ народилося витязів, подібних до вас чотирьох.

І, сказавши так, кожному потис руку, а наші друзі зраділи в душі, з таких вуст похвалу почувши, тому що староста красноставський являв собою зразок мужності, високої шляхетності й інших лицарських достоїнств. Це був утілений Марс; Усевишній від щедрот своїх обдарував його всім доволі: надзвичайною красою лиця Марек Собєський перевершував навіть молодшого брата свого Яна, що став згодом королем, багатством і знатністю не поступався найпершим магнатам, а військові його таланти звеличував до небес сам великий Ярема. Надзвичайної яскравості була б та зірка на небозводі Речі Посполитої, коли б не сталося волею провидіння, що блиск її перейняв Ян, молодший, зірка ж ця згасла передчасно в лихоліття.

Лицарі наші вельми і вельми були обрадувані похвалі героя, однак той зовсім нею не обмежився і продовжував:

– Я про вас, шановні панове, чимало чув од самого князя-воєводи, що більше, ніж до інших, до вас прихильний. Тому й не дивуюся, що ви йому служите, не думаючи про чини, хоча на королівській службі скоріше б могли дістати підвищення.

На це відповів Скшетуський:

– Усі ми саме до королівської гусарської корогви приписані, за винятком пана Заглоби, що волонтером за вродженим покликанням на війну пішов. А що при князі-воєводі перебуваємо, так це насамперед із сердечної до його ясновельможності прихильності, а крім того, хотілося нам ратного життя сповна скуштувати.

– І досить розумно чините, якщо такі ваші спонукання. Уже напевно б ні під чиєю іншою рукою пан Підбийп’ятка так швидко зароку свого не виконав, – зауважив Собєський. – А що стосується ратного життя, то нині всі ми ним по горло ситі.

– Більш, ніж чим іншим, – уставив Заглоба. – Ходять тут усі з ранку до нас із поздоровленнями, замість того щоб запросити на чарку горілки з доброю закускою, – а це була б найкраща данина нашим заслугам.

Говорячи ці слова, Заглоба дивився прямо у вічі старості красноставському й оком своїм підморгував хитро. Староста ж мовив із усмішкою:

– У мене самого з учора крихти в роті не було, але горілки ковток, мабуть, у якому поставці й знайдеться. Милості прошу, шановні панове.

Скшетуський, пан Лонгинус і невеличкий лицар заходилися відмовлятись і дорікати Заглобі, що викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався.

– Не напрошувався я, – говорив він. – Моє правило: своє віддай, а чужого не чіпай, але, коли настільки достойна особа просить, неввічливо було б відмовитися.

– Ходімо, ходімо! – повторив староста. – І мені приємно посидіти в гарній компанії, і час є, поки не стріляють. На трапезу не прошу: з кониною і тією кепсько – уб’ють на майдані коня, до нього негайно сто рук тягнеться, а горілки ще кілька фляжок найдеться, і вже напевно для себе я їх зберігати не буду.

Друзі ще огинались і відмовлялись, але, оскільки староста наполягав, пішли, а Стемповський побіг уперед і так розстарався, що знайшлась і закуска до горілки: сухарі та кілька шматочків конини. Заглоба миттєво повеселів і розговорився:

– Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї пастки – тут уже ми не загаємося до ополченських возів добратися. Вони страх скільки різних страв завжди за собою возять, про черево дужче піклуючись, аніж про Річ Посполиту. Я б за вдачею своєю зволів із ними застіллям займатися, ніж воювати, хоча, можливо, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.

Староста зробився серйозний.

– Позаяк ми один одному заприсяглися, – сказав він, – що всі до єдиного ляжемо кістьми, а ворогові не поступимось, так, значить, воно і буде. Всяк мусить приготувати себе, що ще гірші часи настануть. Їжа кінчається; гірше того, і порох теж. Іншим я б не говорив, але перед вами можу відкритися. Незабаром лише відвага в серці та шабля в руці в кожного з нас залишаться і готовність умерти – нічого більше. Дай Боже, щоб король скоріше в Збараж прийшов, на нього остання надія. Войовничий государ наш! Уже він би не пошкодував ні зусиль, ні здоров’я, ні життя свого, щоб від нас відвести лихо, – але куди йти з такою малою силою! Треба поповнення чекати, а ви не гірше за мене знаєте, як забарно збирається ополчення. Та й відкіля знати його величності, в яких обставинах ми тут оборону тримаємо, до того ж останні доїдаємо крихти?

– Ми готові на смерть, – сказав Скшетуський.

– А якщо б йому повідомити? – запропонував Заглоба.

– Якби знайшовся доблесний чоловік, – мовив староста, – що ризикне через ворожий стан прокрастися, вічну б собі славу здобув за життя, ціле військо врятував і від батьківщини відвернув катастрофу. Хоча б і ополчення не в цілості ще зібралося – сама близькість короля може розвіяти смуту. Але хто піде? Хто наважиться, коли Хмельницький так загородив усі виходи й дороги, що й миші з окопів не вислизнути? Неминучою смертю загрожує таке – це ясно!

– А для чого нам голова дана? – сказав Заглоба. – У мене вже одна думка в голові промайнула.

– Яка ж? – запитав Собєський.

– А отака: ми ж щодня беремо полонених. А якщо кого-небудь підкупити? Нехай зізнається, начебто від нас утікав, а сам – до короля.

– Треба буде про це переговорити з князем, – сказав староста.

Пан Лонгинус протягом усієї розмови сидів мовчки, глибоко замислившись, навіть чоло його взялося зморшками. І раптом, підвівши голову, мовив із повсякчасною своєю лагідністю:

– Я беруся між козаків пробратися.

Лицарі, почувши ці його слова, здивовано посхоплювалися з місць; Заглоба роззявив рота, Володийовський швидко засмикав вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, зім’явши рукою оксамитну свою одежу, вигукнув:

– Ваша милість за це береться?

– А ви вперед подумали, чим говорити? – запитав Скшетуський.

– Давно думаю, – відповів литвин, – не перший день серед лицарів точаться розмови, що треба його величність сповістити про наше становище. Я як почую, так і поміркую: коли б дозволив мені Всевишній обітницю виконати – зараз би й вирушив, без зволікання. Що я, нікчемний черв’як, значу? Невелика буде втрата, навіть якщо зарубають дорогою.

– І зарубають, можете не сумніватися! – закричав Заглоба. – Чули, пан староста говорив: смерті не минути!

– Так і що з того, братушко? – сказав пан Лонгинус. – Зволить Господь, то й проведе в неушкодженості, а ні – винагородить на небі.

– Але спершу схоплять вас, тортурам піддадуть і жахливу смерть вигадають. Ні, ви, одначе, з глузду з’їхали! – сказав Заглоба.

– І все-таки я піду, братушко, – лагідно відповів Підбийп’ятка.

– Птахові там не пролетіти – з лука підстрелять. Вони ж нас навкруги, як борсука в норі, обложили.