Покров - Дашвар Люко - Страница 10

нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати

нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер»,

поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у ва-

зон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:

— Що це?!

— «Паркер» у кактусі, — сказав Льова Шендрик.

— Це не «Паркер»! — завівся Хотинський. — Це символ,

образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете

мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропо-

нувати клієнтові оригінальну ідею.

— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандарт-

но. — Устремління…

— Куди?! — Хотинський уже нервував.

— У Всесвіт!

— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба

втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!

— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — борони-

лася Оля.

— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто пе-

ретворював мозковий штурм на цирк.

Хотинський розгнівався.

— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висмію-

вати?!

— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може,

безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.

— І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше

нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізу-

валася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…

— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийня-

ти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!

42

— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.

— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мор-

дується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше

строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема —

пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони

справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута

ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи!

Крута ж ідея!

Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».

— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу

людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався.

Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застряг-

ла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.

— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.

— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.

— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?

— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнув-

ся. — Я почув тебе, Мар’яно.

З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’яз-

ківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинсько-

го?.. А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої

ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не

у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі

в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будин-

ку біля «Олімпійського».

— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хви-

лювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка

крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хо-

тинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто.

Я крутішої хати в житті не бачила.

— Так він багатий?

— Та, певно. Їздить на «ауді».

— А тебе на таксі відправляє.

43

— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після

вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.

Поля не здавалася:

— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — влас-

ні бізнеси.

— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній

агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним!

І їздити на «ауді»!

— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсуд-

лива Поля.

Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотин-

ського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвер-

тість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати

працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то

би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгів-

цям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.

— А твої батьки? — спитала обережно.

— Я — сам по собі, — Хотинський обійняв Мар’яну, гля-

нув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?

Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський

викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже

геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Гу-

билася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотин-

ського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтри-

гувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання

все частіше гризли Мар’яну.

— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми

зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займа-

тися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти

вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. — І мама

замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої

намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче

44

ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч

раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.

— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть

засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища

затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі

злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку

в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на

далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».

— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала

Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому

доведеться приймати рішення. Щось та скаже.

Хотинський мовчав до зими.

В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав

колектив агенції на роботу — зривалися строки рекламної кампа-

нії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала вида-

ти на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася

офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смика-

лася безпорадно — дві цигарки, третя кава, води, ще покурити

чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора

ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом

з подругою — на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.

— Ходімо на Майдан! — запропонувала натхненно.

— Що я там забула? — буркнула Мар’яна.

— Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлує-

мося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу при-

йде, тим краще.

— Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! — роздратувалася

Мар’яна. — Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не

з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови ви-

кинула, а ти й досі з ним крутиш?!

— Мені з ним кльово.

— Він на вісім років за тебе молодший!

Та Полі вуха заклало — не чула Мар’яну, швидко кидала

речі в сумку.

45

— То йдеш?

— Іди ти… — Мар’яна одна-однісінька поверталася до

батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от

нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосун-

ків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспектив-

но. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід на-

хабно — дівка хлопцеві в тітки годиться.

— Дурна! — Мар’яна дісталася дому близько десятої, вкла-

лася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі»,

манікюр — дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок.

Тільки накрилася ковдрою — мобільний: дзень!

— Поль! Якого біса? — на годиннику шоста ранку.

— Вийди… — Полин голос — як із глибокої ями.