Покров - Дашвар Люко - Страница 11

Мар’яна злякалася — ох, Полько! Добігалася зі своїм сту-

дентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно — по-

серед ночі від нього втікла.

Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна,

Полько! Певно, серце в шмаття.

…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпі-

ла — лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки

в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, на-

че там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі — впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.

— …Не зґвалтували? — спитала обережно, бо й сумніву не

мала — посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася

з відморозками, яких на Воскресенці повно.

Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очи-

ма в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не ски-

дається Поля на жертву — пашить німим обуренням і нена-

вистю. І в підлогу дивиться — наче тримається за неї, щоби не

вибухнути, не рознести все навкруги.

— Може… у міліцію зателефонуємо, — ще більш обереж-

но пропонує Мар’яна.

— Мі… ліція… — шепоче Поля, кожне слово, як з-під жо-

рен. — Міліція побила… на Майдані…

46

— За що?

— Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кий-

ками… Там… хлопець упав… Я до нього…

— Навіщо?!

— Я — медсестра… Я не можу… інакше…

— Господи, Полько!

— Я впала… Ми лежали… А вони… били…

— А твій Ігор?

— Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася…

А Ігорчика мєнти відтіснили…

— Зателефонуй йому!

— Сто разів… Не відповідає…

Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.

— Ти як? — питає Мар’яна. — Болить?..

— Так жити не можна… — шепоче Поля.

Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього

осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.

— Так жити не можна! — било в скроні.

Уже не лягала. З годину протовклася в Полі — змащувала

тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися —

знайдеться Ігор, — а в голові знай одне: досить уже, так жити

не можна…

О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої

страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змі нитися

до невпізнаваності, та суботній ранок — порожній, похму-

рий — не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автів-

ки рухалися так само буденно, як і вчора.

«Так жити не можна! — Мар’яна бігла на роботу, думки

закручувалися дивним вихором. — Більше не хочу мовчати

і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші сто-

сунки? А раптом завтра геть усе обірветься?.. І я так і не ді-

знаюся — чи люба?.. Чи жадає Хотинський бути зі мною завж-

ди? Як того прагну я…»

47

— Так жити не можна, — повторювала затято, піднімаючись

сходами офісу. — А раптом завтра мене поб’ють так само, як

Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі

вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу

нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!

— Усе, край! — увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася

поглядом у стіл Хотинського. — Сьогодні ж поговорю з ним!

Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів

пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чеса-

лися, вимагали термінових дій — сьогодні ж, прямо зараз!

Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори,

Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на

папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі

аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського.

Виглядав, як завжди, — зосереджений, спокійний, тільки і за-

уважив розбурханій бренд-групі:

— На революцію — година! А потім — працюємо! До ночі

маємо здати всі макети клієнту на затвердження.

Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється —

він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні

думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх

так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… — підхльостувала себе. —

І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу — в ньому теж щось

змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні!

Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але — сьогодні!»

— Мар’яно… — Хотинський виринув зі свого потаємного

надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного сто-

лу не криючись. — Нам треба дуже серйозно поговорити.

Це — важливо. Для нас…

— Добре… — зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на

колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся.

Того дня всіх хвилювали інші реалії.

— Не зараз, — Хотинський нервував. Мар’яна не тільки

бачила те — відчувала кожною клітинкою. — Тут — не вийде…

48

Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій.

Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.

— Домовилися… — у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи,

запахло чимось свіжим: не феромонами — бузком. «Він хоче

того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий “Беркут” не

побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?.. —

знай одне. — І ніколи би не стали щасливими?.. Що за життя?!

Я маю дякувати… “Беркуту”?» Думки плуталися, логічні нитки

рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській!

О сьомій!

— Тільки би не спізнитися! — прошепотіла щасливо.

Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин —

уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Ве-

ликій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки:

вриваються вітром, падають за столик у куті — цілуються над

га рячим капучино відчайдушно-пристрасно — ніби востаннє.

Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це не-

стерпно!» — вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик

двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…

— Вибачте… — юний офіціант, певно, студент, заступає

Мар’яні шлях.

— Здачі не треба!

— Перепрошую! — знічується хлопець. — Ви п’ять гри-

вень не доплатили. У нас еспресо коштує двадцять п’ять…

— Ваш еспресо не вартує і гривні! — самотнє горе прори-

вається невтримною агресією. Мар’яні до сказу хочеться ве-

рещати, лупцювати офіціанта кулачками по білій сорочці, за-

требувати ще еспресо і вихлюпнути юнакові в пику, бо як

можна! На Майдані побили Полю! І ще купу людей, а цей

блазень у крохмальній сорочці неприродно, фальшиво ввічли-

вий, ніби не розуміє: більше не можна фальшувати! Ні в чому!

Он діти в куті цілуються щиро… А цей… Мар’яна відштовхує

офіціанта, озирається, ніби шукає рукам зброю, і раптом крізь

вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря

49

тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного пере-

ходу, а світлофор усе червоний, червоний…

Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий

стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:

— У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.

— І здачі не треба! — видихає, додає винувато. — Вибач-

те… Такий день…

Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш

більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зе-

леним, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять —

і він тут? Як же скоро!

— Та вгамуйся, дурепо! — наказує собі пошепки, вихоплює

з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново

входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьо-

годні в центрі народу зібралося — хмара! Кажуть, на Банкову

пішли. Усі — тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту го-

дину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дів чини