Покров - Дашвар Люко - Страница 24

— Не галасуй! Мене то розчаровує! — раптом холодно

і гнівно процідив Хотинський. — Починаю думати, що ти не

здатна мене зрозуміти, золотце, — зиркнув на Мар’яну спід-

лоба. — Краще доведи, що я помиляюся!

Грюкнув дверима спересердя надто — від того грюку на

друзки мало би розбитися все, що до цього ранку ще вигляда-

ло вцілілим.

— Чого ж я така… загублена, — прошепотіла Мар’яна.

Розділ 4

Ярко

Шляхи зрозумілі, як у голові чисто: хоч мільйон їх простели, один обереш упевнено; а розгубленим — біда: мету-

шаться, мордуються — і прямо би податися непогано, і ліворуч

би треба, і з протилежного боку чимось таким принадним ваб-

лять, не встояти. А ще можна поміж шляхів по узбіччю, чи

взагалі не рухатися, а чи назад повернути…

Мар’яна вийшла з лофту, на мить зупинилася здивовано,

наче вперше побачила знайоме з дитинства місто. Київ зата-

ївся. Одуховлені багаторічною минувшиною будинки, вулиці,

сквери прикрилися вранішньою сірою мрякою, відійшли на

задній план, розчинилися, ховаючи барокову ліпнину, ковані

балкони, бруковані дороги. Затамували подих, безмовно ви-

знаючи в цей зимовий ранок усесильну владу своїх живих жит-

ців — люди виросли до розмірів епохи, заполонили простір

хвилюючими емоціями, і хоч ззовні все виглядало буденно,

у повітрі буяла напруга Майдану, бо, так само як барокова

ліпнина і ковані балкони, на задній план відійшли геть усі події, предмети, біди і радості — в душах горіло багаття, розкладене

в центрі столиці: змінювало предмети, події, біди й радості, бриніло багатократно — воля… Одні надихалися, інші ярили-

101

ся роздратуванням. І тільки куполи церков височіли як завжди

німо, вічно, ясно.

Мар’яна розгубилася: а їй куди?

Смикнулася було: архів! Та у вухах дзвеніло: воля…

— Устигну в архів! Сукню хочу! — хоробра. — А ввече-

рі — в ресторан з усіма гуляти!

Намацала в гаманці вчорашній аванс: ще ніколи півтори

тисячі за день не спускала. Та сьогодні можна все! Гайнула на

Лівий берег, на «Даринок», обнови роздивлятися. Захопи лася

примірками, про час забула: оцінювала себе в чорному-біло-

му-зеленому-бордо…

— Не те, не те! — усе шукала річ надзвичайну, стильну

і збудливу.

Після двогодинного мордування врешті зупинилася на аб-

сурдній для зими шифоновій туніці — ніжній, прозорій, теп-

ло-абрикосовій. Для афтепаті в Майямі — цілком.

— З джинсами і взимку можна, — продавчиня відзначила

захват в очах Мар’яни, взялася навіювати. — Ви гляньте!

На абрикосовому тлі ваші очі враз стали такими виразними —

фантастика! Тільки шалик ще треба, бо декольте надто вже

відверте. У мене є підходящий! І бюстгальтер! Вибачте, але

ваш… сумнівно виглядає. І ще би пасок. Бажано коричневий.

У мене є! Ви приміряйте все — зняти не захочете!

У новому бежевому бюстгальтері, який зливався зі шкірою,

в абрикосовій туніці, з шоколадним шовковим шаликом навко-

ло шиї Мар’яна відчула себе богинею. Старі джинсики не псу-

вали картини, коричневі короткі чобітки гармоніювали з таким

же коричневим паском. Тільки би грошей вистачило!

— І… скільки?

За все продавчиня запросила тисячу сімсот.

— Шифон — натуральний, шкіра — натуральна, шовк —

натуральний! — виправдовувалася. — Я ж вам синтетику

з Китаю не пропоную.

— У мене тільки півтори… Може, пасок не брати? Чи

бюстгальтер?

102

— А гармонія?! — продавчиня плюнула, віддала все за

півтори. Тільки поцікавилася. — Ви насправді не перевдяга-

тиметеся?!

Звичайно, що ні! І архів зачекає! Поїде до офісу — хай зайву

хвильку колежанки позаздрять, якою квіткою вона на вечірці

сяятиме. Без жалю віддала аванс, тільки попросилася біля дзер-

кала в приміряльній личко підмалювати — підвела очі й брови, додала щокам троянд, вустам помади і блиску. І вся красива

з голови до ніг зателефонувала з приміряльної колежанці Олі

Охріменко, щоб дізнатися адресу вечірньої гулянки.

— Усе змінилося, — сказала Оля. — Працюємо до обіду,

а потім — гульдебас.

Мар’яна ледь не впала. Зиркнула на годинник — о пів на

першу.

— Де саме гулятимемо? — спитала напружено.

— Зустрічаємося на «Героїв Дніпра» о першій. Там на нас

автобус чекатиме. Хотинський замовив. Завантажуємося —

і за місто, бо ресторан аж під Вишгородом.

— І ти їдеш?

— Усі їдуть. У Льови виникла геніальна ідея.

— Яка? — вже геть без настрою спитала Мар’яна.

— Не скажу! Ти ж Хотинському повідомиш, а не можна!

Сюрприз! — Оля розсміялася, додала завзято. — Чуєш,

Мар’яно! Може, приїдеш чи ще не одужала? Хотинський ка-

зав — ти захворіла.

— Уже краще, — Мар’яну ледь не знудило від брехні коханця.

— То приїжджай! Чим більше людей приїде, тим більше

хавки буде, і ми зможемо… — розмову обірвав шум у слухавці.

Мар’яна похнюпилася, від’єдналася. Заклякла. У приміроч-

ну зазирнула продавчиня.

— Усе нормально?

— Скажіть, можна повернути… гармонію? — розгублено

прошепотіла Мар’яна.

— Покинув? — співчутливо спитала продавчиня.

— Ні! Просто… не встигаю…

103

— То лети, Джульєтто! — задьористо вигукнула жінка.

Мар’яна зірвалася і полетіла.

Зухвалої пташиної швидкості вистачило на п’ять хвилин.

Долетіла до метро «Лісова», вскочила у вагон, перехрестилася: устигне! Не може бути, щоби доля з неї так підло позбиткува-

лася. Їй би скоріше на «Хрещатик»! Перескочити на «Майда-

ні Незалежності» на гілку, що веде до «Героїв Дніпра». Пере-

сяде, зателефонує Олі. Попросить, аби та затримала автобус

на кілька хвилин. Оля — людина! Оля зробить. Мар’яна уві йде

в автобус, колеги: «Вау, Мар’яно! Вартувало чекати!» Хотин-

ський не викаже здивування, та Мар’яна помітить: збудився,

тремтить. Хоче…

Час — вихором. «Дарниця», «Лівобережна», уже й «Арсе-

нальна». За п’ять хвилин перша.

— Я встигну! — вискочила з вагона на «Хрещатику», бігом

до переходу на «Майдан Незалежності».

— Перехід не працює! — дорогу заступає мужчина в чорній

формі, і тільки тепер Мар’яна помічає: станція порожня, жодно-

го цивільного, тільки рухливі, хижі, як щури, мужчини в чорному.

— Мені на Майдан!

— Ще одна! — чорний хтиво кривиться. — Пішки дерися

на свій Майдан!

Мар’яна відчуває, як до очей підступають легкі сльози.

— Ви неправильно зрозуміли! Мені на станцію метро «Май-

дан Незалежності»!

— Не працює!

— А «Хрещатик»?

— Теж не працює на «вихід». Тільки на «вхід».

— Як це на «вхід»?! — Мар’яна геть губиться. Роззира-

ється безпомічно.

— Не знаєш, що таке «вхід»? Ходімо, покажу, де він у те-

бе, — чорний хапає Мар’яну за руку, смикає до себе. Чорні

обступають Мар’яну, регочуть гидливо.

— Ви… Ви не маєте права! — Мар’яну захльостує хви-

ля тваринного страху. Смикається в руках чорного, белькоче

104

безпомічно. Матінко! Вона ж зараз зникне! Зникне отак про-

сто і назавжди, як Полин Ігор Корнілов!

— Відпустіть! — кричить відчайдушно.

— Чухай уже звідси, коза! — чорний штовхає Мар’яну до

платформи. — Онде потяг…

Мар’яна вскакує у вагон. Ноги трусяться, серце вискакує

з грудей, та вбиває інше — тільки-но її розчавили просто так, для сміху.

— Покидьки! — раптом дзвінко кричить чорним щурам

у ще розчахнуті двері. — Майдан вас усіх змете! Усіх!

— Наступна станція «Театральна», — повідомляє байду-

жий металевий голос.

П’ятнадцять на другу. Потяг мчить в інший від «Героїв Дніпра»

бік. Мар’яну ще трусить від принизливого безсилля. Сісти би, та у вагоні повно. Натовп міцно затискає бідаху: не падай,