Покров - Дашвар Люко - Страница 25

тримайся, дівчино. Потяг гальмує — «Театральна».

— Ходімо, — доброзичливо усміхається Мар’яні лисуватий

«ботанік» за сорок. — Нині тільки з «Театральної» можна

пройти на Майдан.

— Мені не треба на Майдан! — наїжачується Мар’яна,

втуплюється очима в підлогу, та бачить — на «Театральній»

вагон порожніє: людський потік суне на Майдан.

«Клятий Майдан! — Мар’яна падає на вільне місце, ще

тремтить. — Через нього нікуди вчасно не втрапиш! А якщо б

я везла для хворої матері ліки, без яких вона помре? Нікого не

обходить? Революція? Поз’їжджалися звідусіль, гімн співають

і — добре? А я через те до Хотинського спізнилася! Він там

гуляє… Без мене, а я… Куди я їду?!»

Стримала сльози: дарма тільки малювалася. Увіп’ялася по-

глядом у власне віддзеркалення у склі вагонного вікна: все ще

красива?.. Серце впало: з-поміж зосереджених людей на

Мар’яну витріщалася розгублена бліда дівчина з принциповим

прямим носиком і глибокими карими очима. Хвилясте русяве

волосся мало би м’яко линути на плечі, та воно якогось біса

105

наелектризувалося, стирчало на всі боки тремтячим віялом.

Підведені червоною помадою вуста вигнулися гіркою підков-

кою, клята туш лишила під очима трагічні плями… П’єро! Уся

краса неймовірна коту під хвіст! Стрільнула оком по віддзер-

каленнях вимушених свідків власної ганьби: усі на неї з огидою

витріщаються?! Й аж задихнулася од прикрощів: із тьмяного

віконного скла на неї дивився чорнявий хлопець із припухлими, як у дитини, вустами.

Та щоби ви провалилися всі! І цей вагон, і цей нахаба, і той

«ботан», що кликав Мар’яну на Майдан, і шеф, який раптом

вирішив загульбанити посеред робочого дня, і Льова, який

клявся, що на вечірку підуть тільки дебіли, а сам — аж бігом, і Оля, і Хотинський!

Втупилася в підлогу, аби не бачити старих і малих, бо вагон

знову наповнився людом. «Куди я їду?» — знову подумала

спустошено. «Нивки», «Святошин», «Житомирська». Уреш-

ті підвела очі й аж заклякла — крізь рухливий натовп на неї

дивився той же чорнявий хлопець із припухлими дитячими

вустами. Дідько! Мар’яна бачила, як броунівський рух то

штовхав його ближче до дверей, то відкидав у протилежний

бік, та він лише на мить відводив очі — пропускав пасажирів

до виходу, тримався за металеву трубу, щоб не знесло, і знову

шукав її поглядом.

Знітилася, поправила рукою волосся. «Може, хтось із за-

мовників?» — маякнуло в лівій півкулі. Звідти ж і відповідь: немає серед замовників рекламної агенції таких… зелених.

Цьому ж на вигляд вісімнадцять, не більше.

Зосередилася. «Певно, перетиналися десь. Де?..» — спро-

бувала пригадати події метушливого 2013 року: сусідів зато-

пила, ногу вивихнула на йозі, хотіла пірнути в льодяну дніпров-

ську воду на Водохреща, та тільки роздерла бік крижиною

і захворіла, учинила ДТП на курсах водіння, розбила мікрофон

у караоке-клубі…

Перелік поразок так вразив — і про нахабу забула. «Господи,

яка ж я фатальна невдаха… — ледь не розревлася. — Може,

106

і добре, що не потрапила на вечірку? А то було би, як у кара-

оке…» Перед очі — сяючі вогнями червоно-синьо-зелені ну-

трощі пафосного караоке-клубу… Поля сказала: «Порвемо

простір? По п’ятдесят гривень, і ти — Білик, я — Лобода!»

Після третьої текіли Мар’яна увірилася: вона — «Бумбокс»

у повному складі. Залишила запалену цигарку в попільничці

на столику, відчайдушно горлала: «Поліна… Я на колінах!»,

вирішила підтвердити слова діями, впала на коліна… Мікро-

фон — і собі: на підлогу — хрясь! Отут усе і почалося… Поки

чемний і витриманий адміністратор пояснював Мар’яні, що за

падіння мікрофона вона винна клубу п’ятсот гривень, а за те, що він розбився вщент, — ще сім тисяч, клята цигарка випа-

ла з попільнички на файний коричневий диванчик, і з’ясувало-

ся, що правила клубу кваліфікують таку дрібничку, як свідомий

підпал, і вимагають за те ще дві тисячі. І як п’яні Поля з Мар’я-

ною не доводили адміністратору, що вимагати п’ятсот гривень

за падіння мікрофона — це скотство, бо він однаково розбив-

ся на всі сім тисяч, а диван вони не підпалювали, повернулися

додому лише під ранок, коли Мар’янині й Полині предки —

добре, що в одній хрущовці вже тридцять років живуть! —

скинулися і привезли в клуб дев’ять з половиною тисяч гривень

збитків, заподіяних пафосному закладу співочими подружками.

— То було до Хотинського, — пробурмотіла тихо.

— Ви мені? — сивий бородань, що сидів поряд, зацікавле-

но витріщився на Мар’яну, та вона побачила лише його тонкі

мляві губи, оточені білими вусами. «У Хотинського такі ж

зміїні вуста, — промайнуло раптом. — А в того нахаби… що

витріщався на мене… У нього губи припухлі, дитячі…»

Збудилася. Фантазія понесла. Маячня, звичайно, але от шко-

ла… (Чому школа?! Десять років тому отримала атестат, жод-

ного разу не згадала!) У класі — ані душі. Вікно навстіж. Мар’я-

на відчуває хребтом дерев’яну віконну раму. Вітер затуляє очі

пасмами хвилястого волосся. Мар’яна простягає руки до хлоп-

ця, що стоїть навпроти, дихає так схвильовано, так гаряче.

У нього… є очі. І ніс. І брови. Певно, і вуха, і все інше — комп-

107

лект, та Мар’яна бачить тільки привідкриті припухлі, як у дити-

ни, вуста. Торкається долонями хлопцевого лиця, наближає до

себе, цілує ті вуста до нестями, відсилає Хотинському винуваті

думки: «Ну, прости… Хіба я винна, що у цього школяра такі

принадливі губи?! Цілувати їх — насолода. Не ображайся: я ма-

рю, за марення не судять!» Крейда падає на підлогу, лишає сотні

крихітних білих уламків. Мар’яна відривається від хлопця лише

на мить, щоби знову побачити ті вуста, провести по них паль-

цем — ш-ш-ш… Тихо, тихо! Не поспішай! Я зв’яжу тобі руки.

За спиною. Щоби воля — тільки твоїм вустам… Цілуватимеш?..

— Станція «Академмістечко». Кінцева, — металевий голос

повертає Мар’яну в реальність.

Підводиться на автоматі: кінцева? Треба виходити. І завми-

рає від страху — з іншого кінця напівпорожнього вагона на

неї крадькома косує все той же чорнявий хлопець. Уже не

смішно. Уже не заводить. Сексуальні вуста? Та до дідька! Він

хто?! Один із тих, кого покликав Майдан? Понаприїжджало

людей — тисячі! Вештаються…

Фантазії несуть, та вже не веселі, чорні — гроші в крові на

мертвому дівочому тілі. А в неї гаманець порожній! Півтори

тисячі на тілі! Без грошей — просто кров на мертвому дівочо-

му тілі. «Кінцева? А я не виходитиму! — коліна підгинаються, падає на сидіння. — Знову поїду на Лівий берег! Якщо і він не

вийде — значить, точно мене переслідує».

Нахаба не вийшов. Вагон знову наповнився людьми, помчав

на Лівий берег. І хоч як Мар’яна не намагалася крадькома

визначити — переслідувач ще тут чи вже здимів, — із кожною

новою зупинкою народу ставало все більше: не розгледіти.

Знову «Хрещатик», із вагона видно чорних щурів на станції.

«Арсенальна», «Дніпро»…

«Вийду на “Дніпрі”», — раптом вирішила Мар’яна. В остан-

ню мить вискочила з вагона, побачила чергову метрополітену,

заспокоїлася, застигла посеред платформи. «Якщо той тип

з’явиться, кинуся до чергової», — тільки-но подумала, як

угле діла чорнявого хлопця.

108

Він з’явився нізвідки — Мар’яна навіть не встигла вигадати,

що саме кричатиме черговій у разі небезпеки: «Рятуйте!» чи

«Хапайте його!», — повільно пройшов повз перелякану дівчи-

ну, зупинився за метр від неї. Озирнувся, глянув на Мар’яну

спідлоба так дивно, ніби самому за себе прикро. Зблизька ви-

глядав старшим — середнього зросту, міцний — не вісімна-