Покров - Дашвар Люко - Страница 26

дцять, ні, але і не двадцять сім! Коротке чорняве волосся ви-

хором над чолом, під густими чорними бровами насмішкуваті

примружені дорослі очі, наче все на світі бачили-звідали, і тіль-

ки припухлі, мов у дитини, вуста свідчили: ой, не все…

— У мене тільки двадцять гривень! Сережки не золоті! Бі-

жутерія! — процокотіла зубами Мар’яна, намагаючись одно-

часно вбити незнайомця гнівливим поглядом і не випустити

з поля зору чергову.

Усміхнувся відкрито, наче почув найкращу з новин. Зробив

до Мар’яни крок, кивнув.

— Добре, — мовив низьким хриплуватим, наче застудже-

ним, голосом. І не дивно — з-під розстібнутого коміра карта-

тої сорочки виднілася біла футболка. Зверху — тільки легка

куртка. А надворі не літо.

— Чому? — видушила насторожено.

— Ти зі мною заговорила.

— І що в тому доброго?!

— Ти… моя жінка.

Божевільний?! Приголомшена Мар’яна так здивувалася —

про переляк забула. Образа кров’ю до щок: у трьох дивних сло-

вах не «моя» вбило, ні! «Жінка»… Така стара?! Не дівчина?..

Жінка? А Мар’яна, як у люстерко вдивляється, сама собі років

двадцять п’ять дає, навіть двадцять три, як добре виспиться. «Та

яка різниця, — засмутилася. — Однаково він зелений, а я не

Поля, щоби зі студентами… У мене справжній мужчина є!»

Знітилася. Увіп’ялася в дивака поглядом. На відстані півме-

тра він виглядав ще старшим — не вісімнадцять, ні, і не два-

дцять, певно, але і не двадцять сім, як Мар’яні. Дівки, точно, божеволіють, бо от зелений, розхристаний, фейс мужній —

109

обвітрений, засмаглий, вуста — принада, а магніт у чомусь

іншому… «Ти моя жінка» — без сумнівів. Такий самовпевне-

ний?! Знущається?..

Знизав плечима ніяково, мовляв, вибач. Зазирнув у гли-

бокі Мар’янині карі очі з трагічними темними плямами розма-

заної туші.

— Ходімо, — сказав так просто, наче сто років зналися.

Мар’яна уявила Хотинського. «От і реванш!» — заспівало

серце.

— Ходімо, — відповіла зухвало.

І покотилася забава. Чергова на платформі шию скрутила,

усе вдивлялася в усміхненого хлопця, що вів до виходу за руку

розгублену ошелешену дівчину. Таксист-психолог миттєво

уздрів у дивній парочці багату здобич: на Поділ? Сто, бо всюди

пробки! Майдан же… Мар’яна заклякла на задньому сидінні

автівки поряд із чорнявим хлопцем, вперто дивилася вперед,

та краєчком ока бачила того, хто так просто сказав: «Ти моя

жінка», — усміхався сам собі зачудовано, тримав у своїх до-

лонях її руку. Мовчав. А він неговіркий…

Проковтнула повітря — хвилювання душило не від теплого

дотику, від його нерівного дихання, його впевненої радості. Так

що ж це?! Спробувала повернути думкам ясність: нащо їде з ди-

ваком? Однозначно: маленька божевільна пригода в піку Хо-

тинському. Ні, Мар’яна ніколи не признається коханцю, що отак

завіялася з першим-ліпшим тільки тому, що Хотинський не взяв

її на вечірку, але ж знатиме — помстилася по-своєму, по-жіно-

чому. Тішитиметься? Ще й як! І нізащо не вважатиме себе

винуватою — Хотинський ніколи не казав: «Ти моя жінка»…

Задумалася: цікаво, якими розкошами, на думку дивака,

оповивають «свою жінку»?.. Що запропонує, крім таксі за сто

гривень. Ресторан? Романтичну прогулянку дніпровськими

схилами, на крайній випадок — кіно?.. До біса банально.

— Куди ми їдемо? — запитала насторожено, коли таксі,

поблукавши старим Подолом, вивернуло з Межигірської на

Ярославську.

110

Подивився на Мар’яну з подивом, наче запитання геть за-

йве, і так ясно.

— Додому, — сказав.

І все враз перестало бути маленькою божевільною пригодою,

жартом, примхою, дурнуватою відчайдушною авантюрою. А ку-

ди ще чоловік має привести свою жінку?.. Тільки до свого дому.

Один раз і на все життя… «Він не жартує, він каже правду», —

зрозуміла приголомшена Мар’яна, і ні, щоби розгніватися, обу-

ритися, мов зачарована мовчки йшла поряд із хлопцем, коли він

наказав таксистові зупинити біля «Фуршету» на Ярославській,

розплатився, попрямував до супермаркету. Тримав її руку, від-

пускав лише на мить, коли обирав вино, хліб, сир, складав

у пластиковий кошик… Та що ж це? Невже так буває?

Мар’яну їли сором, натхнення і цікавість. Сто запитань кру-

тилося в голові, та запитати не наважувалася. І хлопець мов-

чав. Тільки й поцікавився біля кас:

— Тобі цигарки купити?

— Маю, — прошепотіла, забувши здивуватися.

На вулиці біле сонце розсіяло сірі хмари. Чорнявий хлопець

усміхнувся в небо, повів Мар’яну Гаванським мостом на Ри-

бальський острів. Усе за руку тримав, як маленьку. Косували

одне на одного, знічувалися, відводили погляди.

— Я знав, що зустріну тебе сьогодні, — мовив він раптом.

— Наснилася?

Розсміявся. Хитнув головою.

— Біджо наворожив.

— Хто такий Біджо? — спитала Мар’яна.

— Друг, — обмежився коротким поясненням, і хоч як

Мар’яні не хотілося розпитати — промовчала.

Косувала навкруги — жодного разу доля не заносила на Ри-

бальський: тоскні п’ятиповерхівки з випраною білизною за ві-

кнами, до Дніпра — два кроки, пафосний офіс «Рошену», куби

заводських корпусів, кілька двоповерхових хатинок, ще купка

п’ятиповерхівок. Увійшли до під’їзду однієї. На третьому повер-

сі хлопець дістав ключі, відчинив двері праворуч від сходів.

111

— Ми вдома, — кинув. — Проходь.

Мар’яна завмерла перед відчиненими дверима, як перед

пасткою. І так перелякалася раптом: ще мить — чкурнула би

геть. Та з коридору до вхідних дверей несподівано випливла

пухкенька сива літня пані в білій трикотажній кофтині й синій

довгій спідниці, підперезана квітчастим фартухом, сплеснула

долонями.

— Ярчику! Ти сьогодні рано, — усміхнулася Мар’яні. — Як

вас звати, рідненька?

— Мар’яна, — відповіла насторожено. Стрільнула оком на

хлопця: усміхався, наче казав: Мар’яна? Добре…

— Вона красуня! — авторитетно повідомила пані Яркові,

потягла Мар’яну всередину, — одразу на кухню, примовля-

ла: — А я — Аніта Станіславівна. Можете звати мене Анітою.

Дуже приємно! Дуже! У мене борщ гарячий! І не відмовляйте-

ся — ображуся!

— А у нас вино. Свіжий хліб і пліснявий сир, — чула Мар’я-

на низький хриплуватий голос хлопця за спиною. Він зветься

Ярко?.. Добре. Літня жінка — його мати?

Ложки дзеленчать, пахне кропом. Мар’яна сидить біля столу,

ошелешено спостерігає, як Аніта наливає з каструлі борщ, по-

дає Яркові, хлопець несе повний таріль до столу, пропонує пані:

— Федю покличу.

— Так, гукни! — погоджується Аніта.

— Федю! Борщ! І вино! І сир! — гукає Ярко з кухні у коридор.

У коридорі клацає замок, хтось тягне ноги до кухні.

— О! Та тут дівчина… — Мар’яну здивовано розглядає не-

молодий худий чоловік під п’ятдесят у линялій футболці й синіх

спортивних штанях, обурено озирається до Ярка й Аніти. —

А попередити?! Я… не п’ю вина негліже, коли у нас гості!

Федя зникає, повертається за мить — Мар’яну душить сміх:

замість синіх треників на чоловікові чорні, певно, вихідні, спор-

тивні штани з блакитними лампасами, червона футболка з фі-

лософським написом «БІЛИЙ». Мар’яна косує на Ярка, питає

без слів: цікаво, скільки тут ще жильців?

112

— Їж, — він усміхається по-дитячому беззахисно, простя-

гає Мар’яні кусень свіжого хліба, і хоч ще хвилину тому Мар’я-

на заприсяглася б — геть не голодна, — ковтає гарячий смач-

нючий борщ з апетитом. Як дивно все це… І ці люди — вони

не батьки Яркові. А хто?..

Пухкенька Аніта літає мухою — прибирає порожні тарелі,

наливає густе червоне вино в прості гранчаки. Ярко підхоплю-