Покров - Дашвар Люко - Страница 33

і з усіх минулих фантазій тільки білі тонкі простирадла зали-

шилися в планах на майбутнє.

Тридцять першого грудня 2013 року Мар’яна прокинулася від

незвичного шуму в коридорі, затулила вуха подушками: тихіше, благаю! Вчора Ярко повернувся додому посеред білого дня,

і Мар’яна таки потягла його до «Фуршету» по смаколики для

новорічного столу. Світле піднесення зашкалювало — не

звертали уваги на стурбованих покупців, пустували-дуріли:

нюхали апельсини і яблука, мацали пухкі хліби, перебирали

банки з оливками, роздивлялися різнобарвні тістечка…

— Давай звіримо смаки? — запропонувала Мар’яна. —

Вибиратимемо вино окремо — кожен те, яке йому подобається.

139

— Окей, — кивнув Ярко, та за хвилину перетнулися біля

стійки з грузинськими винами, обидвоє потягнулися до білого

сухого «Мцване»!

— Насправді, «Мцване» — зелене вино, — розпові-

дав Ярко. Сунули на Рибальський із повними пакетами, на-

купили всього до біса, і тільки коли Мар’яна намірилася

розплатитися на касі, Ярко насторожився, глянув на неї зди-

вовано. «Забувай, — сказав. — Ми ніколи не житимемо на

твої гроші».

— Чому зелене? — Мар’яна крокувала поряд із Ярком —

весела, натхненна, легка.

— Його роблять зі стиглого зеленого винограду в Кахетії,

Біджо розповідав.

— Перевіримо, чи й справді зелене? — у кімнатці зі знаком

«фольксвагена» на дверях усілися на матраці з вином, тільки

Ярко на мить розчахнув вікно — вивісив синьо-жовте україн-

ське знамено, впустив холодне зимове повітря, — і, може, від

того Мар’яна відчайдушно захотіла зігрітися: щоб вино вена-

ми, як кров, щоби Ярко вів долонею по скроні, вилиці…

То була дивна близькість — бурхлива пустотлива радість

раптом випарувалася, звуки стихли, рухи стали обережними,

плавними, і навіть відверті очі вже не горіли невтримним жа-

данням — затуманилися, не чіплялися за предмети безпорад-

но, бачили тільки одне: Мар’яна — Ярка, Ярко — Мар’яну…

То була особлива близькість — логічний її фінал не приніс

очікуваного полегшення, тільки незрозумілу смертельну тугу,

ніби — от і все… Скінчився сон. Мовчали. Завмерли, тримали

одне одного в обіймах, розімкнути не могли аж доти, доки нове

жадання не накрило хвилею і вони, змучені, щасливі, взялися

доводити невідомо кому і самим собі: не все! Не все…

Уже глибокої ночі настирливий дзенькіт мобільного змусив

Ярка підвестися з матраца.

— Зранку повернуся, — сказав.

— Завтра — найважливіший день нашого життя, — сер-

йозно відповіла Мар’яна. Повіки зімкнулися, і всю коротку

140

зимову передноворічну ніч уві сні її мордувала реальність:

мати перелякано затуляла долонею рот, щоби не закричати;

тато літав і молився, одуховлена хата на Воскресенці тремтіла

стінами, і тільки під ранок нічні страхи відлетіли — заснула

міцно, без сновидінь. До півдня би очей не розплющила, та

незвичний гамір у коридорі змусив відірватися від подушок.

— Ярку?.. — вийшла з кімнатки в самому тільки халатику

на голе тіло. У коридорі — порожньо, під стіною — чуже взут-

тя, з кухні — голос Аніти. Пішла на голос.

У кухні біля столу тремтіло двійко юних дівчаток — синіх

від холоду, легко, як для зими, одягнених: спіднички коротень-

кі, крізь прозорі колготки — червоні задублі коліна. А очі на-

ведені! І вуста яскраво-червоні помадні. Стривожена Аніта

літала кухнею: зараз чай, мед, лимон — зігрієтеся, діти. По-

бачила Мар’яну, подалася до неї з чашками в руках.

— От біда! Ми таки тебе розбудили!

— Аніто Станіславівно, можна вас на хвилинку, — стри-

мано попросила Мар’яна.

Аніта поставила перед дівчатками чашки з гарячим чаєм,

услід за Мар’яною вийшла в коридор, заторохтіла пошепки:

— Ярко так просив: «Ви тільки Мар’яночку не збудіть. Хай

поспить, а ви поки дівчат нагодуйте. А потім уже дівчата від-

починуть…»

— Відпочинуть? Що відбувається?

— Що ж незрозумілого, Мар’яно?! Люди на Майдан з усієї

України їдуть, не кожному є де зупинитися. Зараз усі до себе

приїжджих беруть. І ми!

— Ви?!

— І ви з Ярком! У мене зі вчора подружжя зі Стрия. А Ярко

оцих двох дівчаток із Полтави привів. Геть померзли!

— Хай би вдягалися!

— Та не злися, Мар’яно! Усі — люди.

— Хай у Феді гріються!

— А пропав би він, наш Федя! — сплеснула руками Аніта. —

Третій день на Майдані товчеться, додому не йде. Кімната зачи-

141

нена. Ти вже йди, Мар’яночко. Одягнися, постели щось, аби

дівчата полежали і трохи до тями прийшли, бо дивитися на них

без сліз не можна. Ярко казав: «Мар’яна все зробить».

«Так і сказав?!» — гнів залив, аж дихати ніяк. Зиркнула на

Аніту, як на вражину, мовчки пішла до кімнатки зі знаком

«фольксвагена» на дверях. Одним махом скинула з куба книж-

ки, всілася на нього, уп’ялася нігтями в коліна, щоби не заве-

рещати на всю комуналку. У скроні шкрябало: така вона, зна-

чить, свобода волі?.. Роби, що хочеш? Мрія про надзвичайну

важливу новорічну ніч із клятвою на іконі зітлівала на очах.

Яркова свобода волі спалила…

У двері — стук.

— Заходьте! — вигукнула нервово.

До кімнатки увійшли вже відігріті Анітиним чаєм малолітки

з Полтави: розчервонілися, кліпали нафарбованими повіками

і від того виглядали ще більш зеленими — років по п’ятна-

дцять, не більше. Одна худа, коротконога з нахабними хитри-

ми оченятами голодного звірятка, у другої, пухкенької — при-

відкритий рот, наче ніс навіки закладений, і це надавало їй

трохи дурнуватого вигляду.

— Тю, — простувато всміхнулася пухкенька. — У вас на-

віть ліжка немає?

Худенька штрикнула її ліктем у бік, умостила зад у коротень-

кій спідниці на матрац, на біле тонке простирадло. Зиркнула

на Мар’яну злодійкувато.

— А той пацан, який нас сюди привів, він тобі хто? Брат? —

спитала.

— А що?! — Мар’яна ледь стримувалася.

— Та нічо… Просто інтересно.

— Чому так «інтересно»?

— Та він такий… нічо… Я б з ним замутила…

Мар’яна відчула: нігті стають пазурами, зуби ростуть, го-

стрішають, просять здобичі. Рвучко підвелася, зупиняючи дикі

фантазії: у цих двох зі свободою волі теж усе гаразд! А Мар’яні ж

чого задніх пасти? Рішення впало в мізки, як крапля смальцю

142

на суху пательню: шварк! Щось роби! Вихопила з кута дорожню

сумку, кинула на підлогу під вішаком — жбурляла в сумку

речі, чула шепіт за спиною.

— Тонько, нащо ти її про пацана питала? А раптом вона

його тьолка? — перелякано дорікала пухкенька.

— Ти шо, Галю, хвора? Яка вона тьолка? Вона — тьоть-

ка! — відповіла худа.

Мар’яна озирнулася — сиділи на матраці, зиркали на неї

зацьковано.

— Ну?! І чому ж вам удома не сиділося?! — вимовила хижо.

— Так це… Інтересно, — сказала пухкенька.

— Яника скидати будемо, — нахабно видала худа.

— Яника? А він хто?

— Так цей… головний…

— Міністр! — підказала пухкенька.

— Головний міністр! — із викликом кинула Мар’яні худа.

Мар’яна розреготалася істерично, до сліз. Глянула на малих

з відразою. Без сорому скинула халат, гола-зла швидко вдяга-

ла джинси, кофтину, шалик, куртку. Схопила сумку.

— Ну… — процідила дівкам. — Перо вам в дупи!

Вискочила з кімнатки. Дверима — хрясь! Посеред коридо-

ру стояла бліда Аніта.

— Підслуховували? — тремтячим від люті голосом спита-

ла Мар’яна.

— Люди… Вони всі — люди! — відповіла Аніта винувато.

— То насолоджуйтеся! — подалася до дверей.

— А Ярко? — Аніта схопилась за серце, смикнулася до

Мар’яни. — Зараз буде. Повів ще двох хлопців з Миколаєва