Покров - Дашвар Люко - Страница 34

до знайомих у гуртожиток. Зачекай, поговорите…

У минулі часи Мар’яна би погодилася: добре… Та країною

ширяла воля. Затуляла роти — не до розмов! — змушувала

діяти. Мар’яна підхопила сумку.

— Захоче — знайде мене! — кинула збуджено і виско-

чила надвір.

Розділ 5

Гірше не буває?..

У безмежному білому просторі, самотня, як японське сонце,

Мар’яна тягнула Подолом важку дорожню сумку: Щека-

вицька, Межигірська… «Оце я вже догралася, — думала роз-

гублено. — Оце я вже вільна. Така вільна — хоч у зашморг!

Поруйнувала позаду все, попереду нічого не знайшла. Тільки

волю… Вскочила мені на плечі, поганяє… А куди?! Що мені

з тою волею робити?! Сон розвіявся, радості нема. Що я вза-

галі можу — сама-самісінька…»

І така зажура, ноги не йдуть.

Опустилася на зламану вуличну лавку, увімкнула мертвий

уже кілька діб мобільний: хоч хтось згадував Мар’яну, поки

вона у мріях літала?!

— Хотинський, мама, Хотинський, — читала-бурмотіла. —

Охріменко? Вісім пропущених? — здивувалася: спілкування

з Олею Охріменко обмежувалося офісом — ніколи не зідзво-

нювалися поза роботою.

— Олю? — набрала колежанку. — Ти мені телефонувала?

— Мар’яно? Нарешті! Де ти була?

— Так… хворію… Хотинський хіба не сказав?

144

— Хотинський ще двадцять сьомого взяв відпустку до Різд-

ва, на дзвінки не відповідає. Я думала, ви разом кудись чкур-

нули… А ви… розбіглися?

— Неважливо! — Мар’яну залило червоним-прикрим, сер-

це заколотилося — ґвалт! — Чому ти телефонувала, Олю?

Щось сталося?

— Так шеф… звільнив тебе, Мар’яно. За прогули.

— Що?!

— Я тебе шукала… Телефонувала… Де ти була?! Ми з Льо-

вою пробували відмовити шефа, Хотинського намагалися знай-

ти… Це ж він змусив тебе вдома працювати, а потім «з’їхав»…

— Облиш… Усе… нормально, — Мар’яна не почула влас-

ного голосу — у вухах стрімко наростав лякаючий глухий гул.

Вимкнула мобільний, застигла.

— Курити… — прохрипіла.

Роззирнулася. «Гірше не буває…» — нашіптував байдужий

білий простір. Полізла по кишенях — цигарки, запальнич-

ка! — та намацала ключі від лофту Хотинського. «Скажу…

Скажу: обікрали! — лихоманка. — На вокзалі в Дніпропе-

тровську. Телефон забрали, гроші… Скажу: ледь вижила, лю-

ди допомогли повернутися. Скажу: прости, я надолужу… Все

надолужу!»

Сон розвіявся. Реальність сковувала рухи — ледь дотягла

сумку до метро, та навіть там, у переповненому вагоні, чіпля-

лася за сон: усе шукала очима Ярка. Вони ж перетнулися

в метро. Він тут, бо ж Новий рік, диво. Ось зараз випірне

з натовпу, скаже хриплуватим низьким голосом: «Ходімо до-

дому, Мар’яно. Дівок прогнав. Раз приїхали на Майдан, хай

там і тирлуються, а в кімнатці тільки ти і я…»

— Виходите? — натовп відштовхнув Мар’яну від дверей на

«Олімпійській».

— Пропустіть! — схаменулася, рвонула до виходу.

За п’ять хвилин стояла біля старовинного будинку, на го-

рищі якого в стометровому лофті жив фактурний стильний

145

мужчина з амбіціями, заради якого ще декілька днів тому

Мар’яна зробила би що завгодно.

Глянула на годинник — друга дня. Десять годин до Ново-

го року!

— Хоч би вдома його застати… — прошепотіла спустошено,

потягла сумку до дверей. — Хоч би повірив…

Біля ліфту на першому поверсі у відгородженій склом ка-

бінці з диваном і маленьким телевізором позіхала консьєржка

Тамара.

— О! Нарешті, — побачила Мар’яну, збадьорилася, вибіг-

ла з кабінки, заступила шлях. — Ключі давай!

— Вам? З якого це дива?

— Хотинський наказав.

Мар’яна наїжачилася, зиркнула за консьєржку зацьковано.

— Я вам не вірю. Я… сама піду до нього…

— До кого?! До того козла?! Він у лофті не хазяїн! Ангеліна

Вікторівна Поліщук хазяйка! А оте довбане — коханець її!

Ангеліна Вікторівна з весни в Європі, а воно обжилося тут…

— Хотинський… альфонс?

— Який альфонс?! Альфонс — славетне ім’я! — обурилася

консьєржка. — Король такий був! І шнауцер у мене Альфонс!

А те нещастя — блядун! Утриманець!

— Чому ж ви… раніше мені нічого не розповідали?

— Бо платив твій Хотинський мені! П’ятдесят гривень що-

разу, як ти приходила. За мовчання. Шкода, мало ти тут про-

жила, а то би я собі зуби вставила.

— А ключі… чому зараз?

— «Матуся» його повернулася. Ангеліна. До Різдва з тво-

їм Хотинським у ліжку качатиметься, — на Мар’яну глянула

без жалю. — Ключі де?

Мар’яна так сильно стисла долоні — пальці захрустіли.

Кинула ключі консьєржці.

— Знаєте, як він про вас казав? — мовила глухо. — Що

ви бидло…

— От паскуда! — обурилася Тамара.

146

— Так ви і є бидло! — вигукнула Мар’яна. Схопила сумку,

побігла до дверей. Сльози не питали, чи можна. І собі бігли, застеляли очі. Гірше не буває…

«Ауді» на парковці біля будинку загальмувало тої миті, коли

розхристана Мар’яна вибігла з під’їзду під акомпанемент Та-

мариних матюків. Стильний, як «Монтеграппа», Хотинський

відчинив двері автівки витончено вдягненій пані з полтинником

прожитих років у блакитних очах. Вона все зрозуміла, лиш

побачила худеньку дівчину в розстібнутій курточці з дорож-

ньою сумкою, що стояла посеред двору, дивилася на Хотин-

ського круглими від обурення карими очима, тремтіла.

— Твоя?.. — тоскно спитала пані.

— Моя колишня… співробітниця! — Хотинський не втра-

тив обличчя й на мить. Озирнувся до Мар’яни: — Як справи,

Озерова? Борг прийшла віддати?

Мар’яна закам’яніла — стояла як стовп, зрушити не могла.

Дивилася крізь Хотинського, крізь моложаву струнку пані,

думки дурні: Хотинський пасує… до її сумочки і рукавичок.

— Нагадай, скільки ти мені винна, — Хотинський так і сто-

яв біля пані, як прив’язаний. — Десять тисяч?

— Десять?! — закліпала очима Мар’яна. — Шість!

— А білети на потяг, номер у готелі?! Ти за мій рахунок

вирішила відрядження до Дніпропетровська змарнувати?! Де-

сять, Озерова! І мені пофіг, де ти тинялася замість того, аби

виконувати розпорядження керівника! Мене все це вже діста-

ло! Ти у нас більше не працюєш! І ще! Тільки спробуй і далі

займатися темою, яку я тобі доручав останнім часом. По судах

затягаю! Зрозуміла?!

— Ти… — Мар’яна почервоніла від образи: підлий… Який

же підлий і ниций! Не мають право такі тварюки по землі хо-

дити! Нігті — пазурі, зуби гострішали: увіп’ялася би коханцю

в горлянку, та зачепилася поглядом за блакитні очі немолодої

пані. І стільки в них було трагедії — аж заплющилася на мить.

Схопила сумку, бігом геть.

147

— Скільки вона тобі винна? Десять? Я заплачу за неї! —

почула за спиною голос пані.

— Навіщо, золотце?! — зі щирим обуренням спитав Хо-

тинський.

— Хочу, щоби вона була вільною від тебе! — відповіла пані.

Гірше не буває?..

Сутеніло. Новорічна ніч гнала останній день року в небуття.

Усупереч тривогам хазяйки вперто рубали олів’є, запікали

качок із яблуками, варили холодці, і як раптом різали пальці

на кухні зопалу, то не дратувалися, молилися: хай то буде вся

кров, яка може нині пролитися в країні. І більше ані краплі.

Ніде… Чоловіки мацали в холодильниках горілку — охоло-

ла? — пересували столи, звільняючи місце для справжніх

ялин, розкладали біля тарелів виделки-ножі, та ножі тримали

в руках довше, ніби примірялися до майбутніх грізних справ,

і тільки дітлахи пустували щиро і безтурботно, терли оченята, аби не поснути до опівночі, і потайки від дорослих розгортали

новорічні дарунки, розкладені під зеленим гіллям.