Покров - Дашвар Люко - Страница 45

ряюся! Давився кашею не з відрази, з голоду. Хліб з’їв до

крихти. Подякував. Саша поставила на долівку миску

велику, набрала в неї води. Поливала Куртову спину з гле-

чика: сльозами вмивалася. За що ж то їм, Боже?! За що?!

189

— Ви… чекали мене? Того дня… на станції в Олексан-

дрівці? — не втрималася, спитала.

— Тільки завдяки тому вижив… — дивився в долів-

ку. — Вирішив виїхати раніше, а згодом дати татові

телеграму… — глянув на Сашу. — Їх спалили! Усіх! Жив-

цем… Ви знали?

— Я їхала до вас… Мене наздогнали озброєні люди і по-

везли до вашого маєтку. Хотіли вашого золота…

Курт потягнувся до худої своєї одежинки. Дістав із

кишені клуночок із носовика. Розгорнув, поклав Саші на

долоню чотири монети золоті, прозорі камінці й пузате

золоте серце з вигравійованою літерою «К».

— Ось воно, все золото фон Лютцоффів… Решта згину-

ло, розграбоване, розвіяне. Я приніс його вам, моя світла

Алекс. Більше не покличу вас у Новий світ. Світу більше

немає — він згорів разом із душами фон Лютцоффів. Згадуй-

те про мене. Це серце матінка подарувала мені на Різдво, щоби я віддав його своїй коханій. Воно ваше. Прощавайте…

— Куди ж ви?

— Однаково… Я ж — німець.

Та буремні роки змінили не тільки Курта. Уже й Алекс

не наївна покоївка. Натерпілася, дихати боїться. А тре-

ба ж повітря повним ротом набрати, щоби потім знову

мати сили… терпіти.

Двері заступила, головою похитала.

— Скарбів ваших не візьму, хай вам допоможуть з пек-

ла вибратися. І в ніч не відпущу. І не просіть, Курте. Піч

тепла. Лягайте, прошу. Поспіть, хай сили будуть. У ме-

не на печі грушами пахне… От правда!

Усміхнувся. Поліз на піч. Саша і не перехрестилася для

сміливості. Лягла поряд.

— Ви ніколи не цілували мене, Курте.

— Ніколи, моя світла Алекс, — прошепотів Курт.

Торкнувся вустами Сашиних губ. Обійняв. І двоє юних —

діти-діти: їй — 18, йому — 19 лише — забули, що світу

190

більше нема. І тільки прозора крапля, що впала з хлопча-

чої щоки на дівочі вуста кричала: то не солоний піт, то

гіркі сльози…

Вона прокинеться від грюкоту в двері. Перелякається,

схаменеться, кинеться шукати Курта, щоби встигнути

зробити для нього ще хоч краплю добра — сховати, дати

хліба на дорогу, затулити собою, якщо сховати не вийде.

Та Курт, поцілувавши на прощання свою світлу Алекс,

пішов посеред ночі тихо і назавжди. Залишив на столі

золотий скарб фон Лютцоффів у носовику. Курта роз-

стріляє німецький патруль, коли він йтиме на німців

і кричатиме: «Що ви тут робите?! Nomen est omen!

Не ганьбіть свого ім’я!»

За місяць більшовицька влада в особі жонатого Толі

з мандатом і кількох червоноармійців, так і не упорав-

шись з опором отамана Хмари, спішно залишала Цвіт-

ну, бо до села вже підходили австро-німецькі війська.

Толя скакав верхи поряд з підводою, в якій трусилася

бліда Саша.

— Саню, геть погано?

— Терплю…

— Кишки скрутило?

— Та ні… Дитинка, мабуть, буде.

— Дитинка? Ото я дав! І сам не помітив, коли дитин-

ку зробив! — розсміявся Толя.

— Часи такі… — відповіла Саша. — Війна…

Наступного ранку Мар’яна прокинулася з важким серцем.

— Що снилося, квітко моя? — спитала баба Ната.

— Що в цьому році війна розпочнеться, — відповіла.

Розділ 6

Останній Дорош

Другого січня 2014-го лікарня швидкої допомоги все ще

збирала новорічний врожай побитих, попечених феєрвер-

ками, отруєних «лівою» горілкою, поламаних у ДТП киян і гос-

тей столиці. У боксах приймального відділення аншлаг, тож

тих, хто встиг відзначитися напередодні і вже трохи оклигав, переводили з інтенсивної терапії до загальних палат. Мар’яна

зрозуміла те з коротких фраз лікарів, які займалися новопри-

булими пацієнтами, у серце клюнула надія: може, і татові вже

краще після операції?

— Озеров? Стабільно-важкий, — пояснила медсестра

у відділенні хірургії хребта і спинного мозку, видала черговий

список препаратів для подальшого лікування, показала двері,

за якими лежав тато.

Мар’яна завмерла біля дверей — усе не наважувалася увій-

ти: страх перемішався із соромом. «Учора я утнула дурню,

гіршу за материну, — бідкалася. — Що би з татом стало,

якби узнав, що мене вже нема? Що не тільки мама його зра-

дила, пішла до іншого, але і я покинула…» Самоїдство не до-

дало хоробрості. Ще зранку благала бабу Нату: «Ходімо зі

мною». Та мудра бабця розсудила по-своєму.

192

— Твій тато мене в новорічний вечір п’ять секунд уперше

в житті бачив. І нащо йому чужа людина у важку годину? Роз-

знайомитися? Ще встигнемо. Йди, квітко моя, та не за себе

думай, коли тата побачиш. Не про те, як тобі гірко і боляче, бо

йому зараз гірше…

Наварила бульйону з курки, чаю в термос, сухарів — з Бо-

гом, Мар’янко.

— Тату?.. — Мар’яна увійшла до палати з дурною думкою

привітати з Новим роком усіх, хто тут є, та поміж чотирьох

порожніх ліжок лиш одне прогиналося під вагою живої люди-

ни в бинтах і гіпсі. — Тату…

Він почув. Закриті повіки затремтіли. Ледь привідкрив очі.

Побачив Мар’яну, заплющив повіки: бачити не хотів?!

— Таточку! — Мар’яна забула бабині настанови, розрида-

лася, кинула на підлогу сумку з наїдками. Кружляла навколо

ліжка, усе хотіла обійняти тата, та страшилася й торкнутися —

а раптом зробить йому боляче? Врешті впала на коліна, глади-

ла долонею біле простирадло за сантиметр від татової руки. —

Я тут… Я поряд, тату. Все! Уже не плачу! Тату… Поговори зі

мною, благаю! Лиш два слова! Скажи… Ти говорити можеш?

— Спробую… — прошепотів смиренно, привідкрив очі,

дивився на Мар’яну тьмяно.

— Добре… — розгубилася. Про що балакати? Усі слова —

зайві, усі питання — дурні й недоречні, та одне їло мозок. —

Тату… — рвала фрази від хвилювання. — Ти… якщо любиш

мене… Прошу, скажи… Заради мене, благаю — чому?! Все

через…

Не договорила, бо тато заплющив очі, наче і йому соромно

на світ білий дивитися. І добре, що Мар’яна замовкла, не ляп-

нула: «Усе через маму?», бо тато видихнув, прошепотів:

— Гроші…

— Які гроші?! — розгубилася Мар’яна.

Тато теж рвав фрази — по живому, як пластир від шкіри.

— Люди… довірили… мені гроші… Для Майдану… намети…

— І що?

193

— Один обіцяв… добру ціну… Гроші взяв…

— Обманув?

— Сам винуватий… Треба…

— Що?

— Уміти…

— Про що ти, таточку?

— Відповідати… — видихнув, закляк, наче помер. — Про-

сти… — прошепотів.

Мар’яна дивилася на тата, та бачила незнайомого покидь-

ка, — в душі збігала, як гаряче молоко, заливала все навкру-

ги невтримна ненависть. «Я його знайду!» — найважливіша

мета на життя визріла за мить. Хотіла одразу озвучити її тато-

ві, та з підсвідомості ще не проаналізоване, не усвідомлене: будуть гроші!

— Будуть гроші! — мовила непевно. — Купимо намети,

потім ти одужаєш і ми його знайдемо, того виродка.

— Не візьму… твоїх грошей… — татові очі зволожніли: