Покров - Дашвар Люко - Страница 46

врешті наважився назвати справжню причину відчайдушного

стрибка. — Сором… — прошепотів. — Перед Майданом та-

кий сором…

Мар’яна не була на Майдані жодного разу відтоді, як пло-

ща перетворилася на центр бунтівного і поки мирного опору.

Суну ла від Бесарабки по Хрещатику, роззиралася напружено

і вороже, наче всі тут мали бути, як ті малолітки з Полтави, що

окупували Яркову кімнатку, — порожніми, нахабними, невче-

ними, поверховими шибайголовами, які позбігалися звідусіль,

аби врешті колективно утнути те, чого жадали, та не наважу-

валися зробити раніше поодинці: начхати на звичайне щоден-

не життя, тусуватися досхочу, всупереч тому звичайному

життю, без часу і обмежень у приємній компанії і, як вийде,

заодно «головного міністра Яника» скинути. Та прискіплива

пам’ять нагадувала: Ярко, Біджо з Авророю, тато… А ще Аніта

Станіславівна, Федя… І Поля. До біса гарних людей проти двох

дурнуватих малоліток із Полтави.

194

— Полю би знайти!

Побачила попереду барикаду, складену з автомобільних

шин, поламаних крісел, садових лав і шматків металевої ого-

рожі: перетинала Хрещатик біля зачиненого універмагу. Роз-

зирнулася — такі ж барикади перекривали виходи з дворів

і провулків, що стікалися до Хрещатика, височіли форпостами

справжнього кордону. «Огорожі навіщо зламали? — напру-

жилася ще більше, ніби сама огорожа: ось зараз і до неї добе-

руться. — Чому Хрещатик брудом, як коростою, вкритий:

папірці, пляшки, гілки… Тхне чимось смердючим…»

Зупинилася: може, не йти далі — туди, де за барикадами

починаються намети, тягнуться до Майдану. Біля наметів лю-

ди зайняті чимось буденним: рубають дрова, розводять вогни-

ще, готують їжу… Може, далі — тільки для своїх? Бо ж навіщо

кордон, коли немає перепустки через нього? Он біля звалища

автопокришок купка агресивних хлопців: затулили обличчя

банданами, в руках битки, емоційно доводять щось двом га-

ласливим жіночкам середнього віку, та, видно, консенсус

неможливий — хлопці хапають жіночок попід руки, змушу-

ють змінити маршрут. «Ідіть звідси! Провітріть мізки, тоді

повертайтеся!» — горлає один всесильний. Вони всі всесиль-

ні. Люди без лиць, закритих балаклавами, хустками. Сміються, роззираються хвалькувато, наче шукають нову здобич.

— Дідько! — Мар’яні хочеться бігти геть, та — тато!

І страшно. — Якого біса?! — бурмотить роздратовано. —

Бруд… Суцільний бруд!

— Бруд помічають сторонні, — чує поряд.

Озирається — інтелігентний сивий чоловік у сірому дра-

повому пальті, спортивній шапочці й шкіряних рукавичках із

великим чорним мішком для сміття усміхається приязно, під-

бирає з асфальту картонний пакет з-під соку, зім’ятий пласти-

ковий стаканчик, кидає в мішок.

— Ви… мені? — наїжачується Мар’яна.

— І у вас… погляд сторонньої людини, — відповідає той. —

Йшла повз двір сусіда, побачила розкидані речі, скривилася:

195

«Ох, же бардак у них!» Якби той двір був вашим, ви би не

констатували біди, ви би щось із тим робили.

— Стаканчики збирати?!

— Багато чого можна зробити, якщо ця країна вам рідна.

Якщо ви не почуваєтеся сусідкою, яка вештається чужим дво-

ром. Сусідське не болить, тільки дратує. Болить тільки своє.

— Вам оце… тоскно самому тут горбатитися? Побалака-

ти захотілося? — Мар’яну до біса дратує спокійний врівно-

важений чоловік на розбурханому, тремтячому пристрастями

Майдані.

— …Можна багато про що говорити, але краще таки… ро-

бити, — чи то Мар’яні, чи то собі, чи то всьому світові відпо-

відає чоловік у драповому пальті, продовжує збирати сміття.

— Бог у поміч!

Мар’яна кидає на дивака недобрий погляд, рушає в бік Май-

дану, нервово чеше навпростець — повз барикади, купки

людей, намети, вогнища, повстанські пісні, польові кухні —

й, тільки коли бачить величезний портрет Бандери на стіні

КМДА, зупиняється, спустошено роззирається: їй куди? І рап-

том помічає чорнявого, легко вдягненого хлопця — куртка

розстібнута, картата сорочка…

— Ярко?!

Здалеку не роздивитися. Хлопець турботливо обмотує ша-

лик навколо шиї тоненької, як гілочка, дівчини з довгим ру-

сявим волоссям, обіймає, вказує на КМДА… Мар’яну охоплює

лють. Їм туди? Їй теж! І де страх? Проштовхується крізь гурт

із десятка чоловіків — скупчилися біля сходинок, розставля-

ють колонки, підсилювачі, мікрофони…

— Любитимеш вічно?! — шепоче Мар’яна в спину чор-

нявому хлопцю, шаленіє.

Хлопець з дівчиною зникають у будівлі КМДА раніше, ніж

Мар’яна добігає до майданчика перед дверима. Шлях заступа-

ють двійко колоритних чоловіків, схожих на побратимів Ма-

мая: під сорок, з оселедцями на бритих головах.

— Слава Україні!

196

Мар’яна знічується, і знову стає страшно. Косує на портрет

Бандери, на оселедці мамаївців…

— Бандері слава? — чи то відповідає, чи то уточнює.

Мамаївці перезираються.

— Уперше на Майдані?

— Чого би це?! Ні! — страх виливається агресією.

— Ну, так слава Україні! — здивовано повторює один.

— Пропустіть! На мене давно чекають!

— Хто?!

— Поля, медсестра! Я подруга її! Поля просила прийти! —

і хіба ж не правда?

— Полєчка… — один усміхається тепло, другий розчахує

двері, показує Мар’яні: — Сходами ліворуч.

Ліворуч, праворуч… В очах мерехтить. Обмальовані стіни,

на сходах сидять, лежать одні люди, повз них у різних напрям-

ках курсують інші люди, посеред холу треті люди перебирають

купу одягу, четверті тягнуть кудись каністри, пляшки, п’яті

рубають бутерброди, а при стіні чорнявий хлопець грає на гі-

тарі щось геть не революційне — «Because»… На нього зако-

ханими очима дивиться тоненька, як гілочка, дівчина із зовсім

не порожніми очима.

— Ярку! — вигукує Мар’яна так відчайдушно і голосно,

що на мить усе стихає, і тільки чорнявий хлопець не чує Мар’я-

ни: не зводить очей із русявої дівчинки, перебирає струни:

«Because»…

— Шукаєте когось? — до Мар’яни підходить серйозний

втомлений парубок. — Ми допоможемо, — запевняє, кличе

через плече: — Ромцю, Дарко! Ходіть!

Чорнявий хлопець з гітарою і русокоса гілочка спішать до

Мар’яни.

— Помилилася, — Мар’яна обм’якає, усміхається збенте-

жено: не потрібна допомога… Обминає людей, що сплять на

підлозі, усе нишпорить поглядом по обличчях: Ярко ж тут має

бути… Он там за колонами у них що? Хрест червоний, люди

197

кахикають. Білі халати, ліки в картонних ящиках. На кількох

зсунутих офісних стільцях скрутилася змарніла дівчина…

— Полю! Це ти?!

Чому ж їх завжди так тягнуло відшукати тихий куточок, що-

би — нікого, прихопити каву в картонному стаканчику, затяг-

нутися сигаретою і тільки потім: ти як? Наче без гарячого

ковтка і тютюнового диму серце не розкриється, відверті сло-

ва не вихлюпнуться.

Поля знайшла безлюдний клаптик простору біля вікна на

другому поверсі КМДА. Простягнула Мар’яні каву, закурили,

а розмова не полилася — застрягла в горлянках. Мовчали.

Поля глянула на Мар’яну спідлоба.

— Чого прийшла? — врешті спитала втомлено.

Мар’яні би про Ярка, Хотинського, зрадницю матір, тата…

Знизала плечима.

— Погрітися…

Поля усміхнулася — без гніву, як раніше. Обійняла Мар’яну.

— Я скучила…

— Я теж! — Мар’яна й собі обійняла подругу. — Ігоря

знайшла?

Поля заперечливо хитнула головою — ні…

— Бабця тут у нас древня є… Прийшла невідомо звідки:

травичку заварює, лікує… Сказала мені: «Змирися, не турбуй

мертвих, помагай живим».

— Ігор… помер?

— Стара каже: «Вбили». Сказала: «Навесні, коли сніг зі-