Покров - Дашвар Люко - Страница 48

доньчиної допомоги.

Мар’яна не зважала.

— Мені просто пощастило. Надзвичайне замовлення на

роботі отримала, — брехала. — Винагороди вистачить і Май-

дану борг віддати, і тебе, тату, на ноги поставити. Та і мама

допомагає…

Мар’яна замовкала на мить, пригадувала суворі очі баби

Нати, бо та онуку перед собою всадовила і наказала: щоби

батькові ані слова про втечу материну. «Що хочеш бреши,

а Валя не має знати правди, — сказала. — Хай очуняє, вийде

з лікарні, сам з нею розбирається!»

— У мами серце… — казала Мар’яна татові щодня, вико-

нувала бабину настанову. — Ти ж знаєш… Така емоційна…

Я проти, щоби вона приходила. Так їй і сказала: «Сиди, мамо, вдома, а тата я провідуватиму, бо ти там рознюняєшся, татові

погіршає…» Привіт тобі передає, — знічувалася від брехні,

поспіхом виходила. — Я до лікарів… Попитаю, що треба.

А треба до дідька. Покалічений Валин хребет не міг чека-

ти — щодня Мар’яні передавали список необхідних препара-

тів. Вчитувалася в довгий перелік, серце завмирало: та звід-

ки ж стільки грошей взяти?

— А то вже не твоя проблема! — баба Ната чекала на

онуку під лікарнею. Забирала список, чимчикувала кудись.

Зустрічалися пізно ввечері в хрущовці на Воскресенці. Ба-

ба викладала на стіл пом’яті купюри, старанно перераховува-

ла — на день зятеві вистачить, а завтра — дай Бог! — баба

ще в дзьобику принесе.

— Де ти гроші береш? — допитувалася Мар’яна.

Бабця не зізнавалася. Усміхнеться, онуку обніме.

— Краще скажи бабі, де ти цілісінькими днями пропадаєш?

Мар’яна не зізнавалася. Підхоплювалася, дзеленчала та-

релями.

203

— Пусте… Повечеряймо? Ти що сьогодні приготувала?

Тихі вечори в компанії баби Нати повертали дитинство —

все встигала стара: і печеню зробити для онуки, і зятеві на зав-

тра бульйону наварити, а ти, Мар’яно, тільки сиди і підхоплюй

бабину турботу щедрими оберемками. Нагодує, спати вкладе,

на диван поряд присяде: «Спи, квітко моя». Жити не страшно,

бабуся поряд.

— Тільки про матір не згадуй, — шепоче Мар’яна. — Да-

вай домовимося: ніколи про неї не говорити.

— От затята! Та добре… Ще буде час для прощення. Спи…

Мар’яна заплющувала очі. Подумки підганяла час — швид-

ше біжи! Щоби вже ранок — до тата, потім стрімголов до архі-

ву… Впасти у минувшину, як у море, до глибокого вечора, вмов-

ляти себе не захоплюватися неймовірними подіями давніх часів, прямувати за нащадками Самійла Дорошами крізь століття ХІХ,

ХХ до ХХІ… «Тільки би Хотинський не дізнався!» — страшила-

ся, у вухах — погрози колишнього коханця.

Щодня бігла до історичного архіву, щільніше насувала шап-

ку на брови, носа в шалик, роззиралася: хоч би Хотинський не

вирішив навідатися сюди, щоби перевірити, чи не продовжує

Мар’яна пошуки канадських скарбів. Вона ж, певно, не має на

те права без його дозволу?.. То, мабуть, нечесно…

— Та маю ж я його якось покарати! — переконувала себе. —

Він мене зрадив! Не я! Ну… і я… З Ярком… Але то інше! То не

можна порівнювати. Хотинський — альфонс! А я — щиро…

Згадувала Ярка, знічувалася, бо збудження заливало по

вінця. «То щось неправильне — так жадати хлопця, так тужи-

ти за ним, так ревнувати, — губилася. — Може, він… мій

мужчина, а я не допетрала одразу? Змарнувала все…» Гніва-

лася сама на себе, наказувала: не думай про Ярка, Мар’яно!

Спочатку — Дороші!

Дороші не відпускали. Січень розсік місяць навпіл, 16-го

Рада спробувала розігнати Майдан папірцем: за ґрати незадо-

волених! Майдан відповів на Йордана бурхливим наступом на

урядовий квартал. У тегах: коктейлі Молотова, травматична

204

зброя, світлошумові гранати. Журналісти втрачали очі, та не

совість, а війна вже примірялася… двадцять другого січня: п’я-

теро двохсотих, триста трьохсотих. Героям слава… Безславні ще

не розуміли: кінець! Брата — на брата. «Беркут» розгромив

медичний пункт на Грушевського, фотографувався поряд із роз-

дягненим догола Гаврилюком, вишкірявся… Мар’яна дізнава-

лася про все те зі схвильованих розмов у лікарні, у метро,

в архіві, на вулиці, нервово перегортала сторінки архівних

документів: часу нема! Нема! Скоріше би гроші на Майдан. Хай

їм стане легше… Усім! І Полі, і Аніті з Федею, і Біджо з Авророю.

І Яркові… І тим двом дурепкам із Полтави, і мамаївцям, і чор-

нявому хлопцю з гітарою, і його русокосій дівчинці, і старій Кри-

вошиїсі, і жіночці у вовняній хустці, і хлопцям, яких вона сто-

рожила, як мати… Хай би вони всі жили…

— Уже скоро, скоро… — шепотіла, наче від тих грошей, які

добути хотіла, доля Майдану залежала.

Літери старих документів плигали перед очима. Напружу-

валася, вибудовувала родове дерево Самійла Дороша. Бороз-

на вела на схід, і щоби не заплутатися, Мар’яна розклала по

поличках у звичайному зошиті все, що розвідала за цей час.

Окремими рядками записувала посилання на документи, які

могли би допомогти ясніше зрозуміти шлях того чи іншого

з нащадків Дороша:

1. Перше коліно: старий чернігівський багатій Самійло До-

рош і його молода дружина Перпетуя в 1842 році народили

Гната Дороша, переїхали під Катеринослав, вивчили Гната на

інженера-залізничника.

2. Друге коліно: Гнат Дорош і дружина його Ольга Вернер,

дочка лікаря Алоїза Вернера, у 1880-му народили сина Олек-

сандра. Із замовлених панахид виходило, що Гнат помер моло-

дим, та в реєстрових книгах Мар’яна не знайшла записів про

відспівування інженера-залізничника. Натомість зберігся що-

денник лікаря Алоїза Вернера та карлючки служниці Дарки,

яку Вернер вчив грамоти так завзято, що під кінець життя

Дарка й собі мемуари написала про життя в панів Дорошів.

205

Мар’яна скопіювала записи лікаря і служниці, та вивча-

ти не стала.

— Усе зрозуміло з другим коліном, — вирішила.

3. У третьому коліні Олександр Дорош продовжив професію

свого діда по матері Алоїза Вернера — у 1905-му закінчив

Харківський університет, став лікарем, поїхав людей зцілюва-

ти ще далі — до невеличкого містечка Ізюм, де одружився

з донькою місцевого священика Тетяною Курійко, жив доволі

небідно, та дітей не заводив аж доти, доки в 1910 році не по-

будував на Веприцькому хуторі дім на вісім вікон. У 1911-му

в Олександра і Тетяни народилися хлопчики-двійнята, помер-

ли, не проживши і року, і тільки за п’ять років, у 1916-му,

Тетяна подарувала чоловікові сина, якого нарекли Ерастом,

а сама сконала. І добре, а то би зболіло серце за сина…

4. Четверте коліно роду Дорошевого загубилося в кривавих

хвилях революцій, Першої світової і громадянської війн. Тіль-

ки у споминах інженера-хіміка Онищенка Мар’яна розшукала

згадку про події 1923 року, коли в Ізюмі під керівництвом про-

фесора хімії Харківського політехнічного інституту Григорія

Юлійовича Жуковського на заводі оптичного скла вперше

зварили скло крон, а серед поважних гостей, які спостерігали

за історичною подією, був і секретар КП(б)У, герой громадян-

ської війни, орденоносець Іван Кручений «із дружиною і бойо-

вою подругою Лілією Бергман і всиновленим сиротою 7-річ-

ним Карлом». Подружжя Кручених вибрало хлопчика з-поміж

інших у сиротинці, і хоч раніше його звали Ерастом, вирішило

дати дитині справжнє революційне ім’я — Карл на честь ве-

ликого Карла Маркса, а прізвище залишили, бо дитина боро-

нилася, як могла: відмовлялася їсти, не розмовляла, не відгу-

кувалася на прізвище Кручений, а лиш на Дорош.

— Ераст став Карлом? — Мар’яна розгубилася.

Шукала і Карла, і Ераста. Відповідь знайшла на пожовклій